Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Я не вірю в це.

— Я лише хотів, аби ти був у курсі, що й така тема тут мусолиться.

— Краще б їм не обговорювати таке зі мною.

Він зітхнув.

— Хоч ти не починай. Будь ласка. Не треба шукати проблем.

Я ковтнув вина.

— Так, маєш рацію, — погодився я.

— А тепер мені доведеться вислухати твою історію. Вперед, ускладни мені життя ще більше.

— Згода. Принаймні спогади ще свіжі.

Тож я почав коротко переказувати усе спочатку. На це знадобилося трохи часу, і коли я завершив, уже стемніло. Рендом переривав мене лише зрідка для уточнень і, на відміну від Білла, не відволікався на обмірковування ймовірностей.

Коли я завершив, дядько підвівся і запалив кілька каганців. Я майже чув його думки.

Зрештою він мовив:

— Ну, з Люком ти мене спантеличив. Це ім’я взагалі ні про що мені не каже. Проте та леді з жалом трохи мене непокоїть. Здається, я щось чув про таких людей, але за яких обставин — пригадати не можу. Пізніше згадаю. Я б хотів знати більше про твій проект Колесо-Привид. Чимось воно мене бентежить.

— Звісно, — відповів я. — Проте є ще дещо, про що я мушу тобі розповісти.

— Що саме?

— Я виклав тобі історію практично так само, як і Біллові. По суті, розмова з ним була для мене ледь не репетицією промови перед тобою. Та я не все розповів Біллові, бо тоді не вважав це важливим. Я, певно, навіть забув про це у світлі всього іншого, аж доки не вигулькнула справа зі снайпером. А потім ти нагадав мені, що Корвін якось розробив замінник пороху, який працює тут.

— Усі пам’ятають про це, повір.

— Я забув про два набої у моїй кишені. Вони з руїн складу, де розташовувалася студія Мелмана.

— І?

— Вони не містять пороху. Натомість усередині якась рожева речовина — і вона навіть не горить. Принаймні в Тіні Земля...

Я витягнув з кишені одного.

— Скидається на калібр .30-30, — сказав Рендом.

— Схоже на те.

Рендом підвівся і смикнув за переплетену мотузку, яка висіла біла однієї з книжкових полиць.

Щойно він повернувся в крісло, у двері постукали.

— Заходьте, — гукнув він.

Зайшов ліврейний лакей — білявий молодик.

— Швидко ти, — мовив Рендом.

Хлопець видавався спантеличеним.

— Ваша Величносте, я не розумію...

— А що тут розуміти? Я подзвонив. Ти прийшов.

— Сір, я не чергую в покоях. Мене відрядили повідомити, що вечеря вже готова і її буде подано, коли забажаєте.

— Ясно. Скажи їм, що я скоро прийду. Щойно поговорю з людиною, по яку дзвонив.

— Дуже добре, сір.

Швидко поклонившись, лакей вийшов.

— Я й подумав, що це надто добре, аби бути правдою, — пробурмотів Рендом.

Трохи пізніше з’явився інший чоловік, старший і не так елегантно вбраний.

— Рольфе, ти міг би збігати в арсенал і поговорити з черговим? — запитав Рендом. — Попроси його переглянути колекцію рушниць із тих часів, коли лорд Корвін прибув з ними до Колвіра. Коли помер Ерік. Перевір, чи знайдеться для мене одна тридцятого калібру в робочому стані. Нехай черговий почистить її і відправить нагору. Зараз ми спускаємося вечеряти, тому можеш просто лишити зброю в куточку он там.

— .30-30, сір?

— Точно.

Рольф пішов, а Рендом підвівся й потягнувся. Він сховав у кишеню набій, який я йому віддав, і вказав на двері.

— Ходімо їсти.

— Непогана ідея.

* * *

За вечерею нас зібралося восьмеро: Рендом, Джерард, Флора, Білл, Мартін, якого викликали протягом дня, Джуліан, який щойно прибув з Ардену, Фіона, що теж недавно повернулася з якогось віддаленого краю, і я сам. Бенедикт мав прибути зранку, а Левелла — пізніше увечері.

Я сидів ліворуч від Рендома, а Мартін — праворуч від нього. Мартіна я давненько не бачив, а тому мені було цікаво, яким він став. От тільки атмосфера зовсім не сприяла розмовам. Варто було комусь заговорити, як усі інші відразу ж звертали на нього дивно загострену увагу — далеко за межами того, що вимагала проста ввічливість. Мене це дратувало, та й Рендома, певно, також, бо він відправив по Дроппу МаПанца, палацового блазня, аби заповнити важку тишу.

Спершу Дроппі було сутужно. Почав він із жонглювання їжею, яку поїдав під час рухів, аж доки вона не закінчилася. Потім витер рота серветкою і ображав нас по черзі. А опісля розпочав стендап-монолог, який видався мені дуже смішним.

Білл, який сидів ліворуч від мене, тихо зауважив:

— Я достатньо володію тарі, щоб зрозуміти головне, і запевняю тебе — це номер Джорджа Карліна[41]! Як...

— О, коли жарти Дроппи втрачають гостроту, Рендом відсилає його до всіляких клубів у Тіні, — пояснив я, — щоб запастися новим матеріалом. Як я розумію, він частенько буває у Вегасі. Іноді Рендом навіть супроводжує його, щоб пограти в карти.

Блазню таки вдалося видобути з нас трохи сміху, і тоді напруга поступово почала спадати. Дроппа відійшов промочити горлянку, а за столом нарешті почалися тихі розмови. Щойно це трапилося, за Біллом промайнула велетенська рука, що впала мені на плече. Джерард відхилився на стільці боком до мене.

— Мерліне, — привітався він. — Радий знову тебе бачити. Слухай, як випаде нагода, я б хотів поговорити з тобою сам на сам.

— Звісно, — погодився я, — але одразу після вечері нам з Рендомом треба подбати про дещо.

— Як випаде нагода, — повторив дядько.

Я кивнув.

Кілька секунд по тому я відчув, як хтось намагається зв’язатися зі мною через Козир.

— Мерліне!

Співрозмовницею виявилася Фіона. Але ж вона сиділа лишень по інший бік столу...

Проте її образ проступав усе чіткіше, тож я відповів.

— Так? — відповів я, а тоді зиркнув на протилежний край столу і зауважив, що Фіона дивиться вниз на носову хустинку. Тоді вона поглянула на мене, усміхнулася й кивнула.

Досі втримуючи ментальний образ тітки, я водночас чув у голові її голос:

— З багатьох причин мені не подобається підвищувати голос. Упевнена, що після вечері ти кудись поквапишся, тому просто хотіла сказати, що нам потрібно прогулятися, поплавати в одному зі ставків, перенестися через