Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд
Позаду будиночка прямо на землі стояв стіл. У гарну погоду Зедд мав звичку обідати під відкритим небом. Це давало йому можливість не припиняти спостереження за хмарами навіть за їжею. Зедд посадив гостей на лавку біля столу, а сам відправився в будинок і виніс моркву, ягоди, сир і яблучний сік. Він поклав припаси на дерев'яну стільницю, до блиску відполіровану часом. Сам він сів навпроти і простягнув Річарду кухоль з якоюсь бурою густою рідиною, що виділяла аромат мигдалю, і велів пити маленькими ковтками. Зедд обвів очима околиці і зупинив погляд на Річардові:
— Ну, тепер розповідай.
Юнак розповів про те, як його вжалила лоза, як він побачив у небі чудовисько і як зауважив йдучу берегом Трантського озера Келен і четвірку переслідувачів, які скрадалися по її слідах. Він переказав усі події, не упускаючи жодної подробиці, яку спромігся пригадати. Зедд дуже любив деталі, на перший погляд навіть несуттєві. Іноді Річард переривав сумне оповідання, щоб відсьорбнути з кухля. Тим часом Келен з'їла трохи моркви та ягід, спробувала яблучний сік, але тарілку з сиром відсунула убік. Вона уважно слухала одного, кивала і зрідка вступала в розмову, щоб підказати забуті ним деталі. Єдине, про що Річард вирішив не говорити, була історія трьох країн і захоплення Серединних Земель Ралом Даркеном. Оскільки Річард сам знав про все зі слів Келен, йому здавалося, що краще буде, якщо дівчина розповість сама. Нарешті Річард зупинився, але Зедд побажав дізнатися, що його юний друг робив в Мисливському лісі, і змусив повернутися до початку історії.
— Я прийшов у батьківський будинок відразу після вбивства, заглянув в глечик для записок і знайшов там гілочку лози. Я хотів з'ясувати, що означає останнє послання батька, і всі ці три тижні шукав лозу. Коли я її нарешті знайшов, ця штука мене вжалила.
Річард був радий закінчити розповідь. Він уже майже не міг говорити, язик здавався розпухлим і погано слухався. Зедд замислено жував морквину.
— А як виглядала лоза?
— Вона… Стривай-но, але ж ця проклята лоза все ще у мене в кишені!
Річард вийняв відросток і жбурнув на стіл.
— Прокляття! Та це ж зміїна лоза!
Річарда немов облили крижаною водою. Він знав цю назву: вона зустрічалося в таємній Книзі. Річард похолов від жаху. Залишалося тільки сподіватися, що нічого страшного ще не сталося, що це просто збіг, але він і сам собі не вірив. Зедд відкинувся назад і подивився на Річарда.
— Ну добре. Тепер, принаймні, мені все ясно. Отже, у мене для тебе дві новини — хороша і погана. Хороша полягає в тому, що тепер я знаю, який корінь треба використовувати для твого лікування. Ну а погана… Бачиш, мені доведеться його ще пошукати.
Зедд попросив Келен повідати її частину історії, але тільки по можливості коротко, оскільки його чекають термінові справи. Річард згадав розповідь Келен минулої ночі і дивувався, як же можна зробити її короткою.
— Даркено Рал, син Паніза Рала, ввів в гру три скриньки Одена. Я шукаю Великого Чарівника, — тільки й сказала вона.
Річард сидів наче громом уражений. Він все знав з таємної Книги, Книги Зниклих Тіней, яку батько, перш ніж спалити, довірив його пам'яті. Він пам'ятав рядок з книги: «Коли вступлять в гру три скриньки Одена, виросте зміїна лоза».
Отже, найгірші кошмари Річарда почали збуватися.
7На деякий час Річард знепритомнів, його голова впала на стіл. Він погано розумів, що відбувається, в голові все змішалося від нудоти. Річард тихо застогнав, але не зміг поворухнутися. У вихорі незвязаних образів з жахливою виразністю промайнуло: пророцтва Книги Зниклих Тіней збуваються. Потім він відчув, що Зедд поруч і разом з Келен веде його в будинок. Коли його підняли з лави, земля раптом пішла з-під ніг, перед очима попливли круги. Річард не пам'ятав, як його поклали в ліжко і дбайливо вкрили. Юнак чув якісь слова, але зміст вислизав і розпливався.
Потім він провалився в темряву. Іноді в мозку ненадовго виникав проблиск світла, але потім все знову зникало в непроглядний темряві. Так він спливав, знову падав кудись, наче у прірву. Річард перестав розуміти, хто він і де знаходиться. Кімната кружляла все швидше і швидше, хиталася, наче палуба корабля в штормовому морі. Щоб не впасти, він вчепився в спинку ліжка. Текли години. Часом Річарду ніби вдавалося пригадати, де він, але за мить все знову занурювалося в темряву.
Коли він отямився, вже стемніло. У всякому разі, так йому здалося. Він відчув на лобі холод. «Напевно, мама поклала мені на лоб мокрий рушник», — подумав Річард. Так, звичайно, мама. Хто ще вміє так ласкаво гладити по голові. Дотики були м'якими, заспокійливими. Річард немов наяву представив її обличчя. Мама… Вона завжди була такою доброю, так ніжно доглядала за ним, коли він хворів. Завжди дбала про нього, поки не померла. Сльози підступили до очей, захотілося плакати. Так, померла. Але хто ж так ласкаво гладить його по волоссю? Це ж неможливо, мама померла. Значить, хтось інший, але хто? Він напружено намагався згадати. «А, знаю, це Келен», — і зробивши зусилля, він простогнав її ім'я.
Келен, яка дійсно гладила його по голові, сказала ласкаво:
— Заспокойся, я тут.
Раптово повернулася пам'ять, і нестримною низкою замиготіли картини: вбивство батька, лоза, Келен, четверо на кручі, невідомий в будинку, довгохвостий гар. Мерехтлива в ночі, яка веліла шукати відповідь або загинути… Річард згадав і слова Келен про три скриньки Одена, і свою таємницю — Книгу Зниклих Тіней. Потім він пригадав, як батько показав йому тайник в лісі, і його розповідь про порятунок Книги від навислої над нею небезпеки. Раніше Книгу стеріг дракон. Потім батько приніс її з собою в Вестланд. Він знав: не можна допустити, щоб Книга потрапила в жадібні руки тих, хто не
