Танок драконів - Джордж Мартін
— Царю світла, прийми цю жертву,— луною підхопила сотня голосів. Сер Корліс підпалив перше вогнище, а тоді застромив смолоскип у друге. Почало підніматися кілька цівок диму. В’язні закашлялися. З’явилися перші язики полум’я, сором’язливі як дівиці, почали перестрибувати-перекидатися з поліна на поліно. За хвильку обидві палі вже були охоплені вогнем.
— Він був мертвий,— закричав хлопець-плаксій, коли вогонь лизнув йому ноги.— Ми знайшли його вже мертвим... будь ласка... ми були такі голодні...
Вогонь дістався до його яєць. Коли загорілося волосся навколо його прутня, благання перетворилося на довгий безсловесний вереск.
Аша Грейджой відчула в горлі присмак жовчі. На Залізних островах вона бачила, як жерці її народу перерізали горлянки невільникам і віддавали їхні тіла морю во славу затонулого бога. Це було брутально, але зараз було ще гірше.
«Заплющ очі,— сказала вона собі.— Затули вуха. Відвернися. Тобі необов’язково це бачити». Рать королеви співала гімн во славу червоного Р’глора, але через вереск неможливо було розрізнити слова. В обличчя валив жар від вогню, але Аша все одно тремтіла. В повітрі висів густий дим і сморід паленого м’яса, а одне тіло досі звивалося в розжарених до червоного ланцюгах, які прикували його до палі.
За деякий час вереск затих.
Король Станіс без єдиного слова пішов геть, назад у самоту своєї сторожової башти. «Назад до свого маяка,— зрозуміла Аша,— шукати в полум’ї відповідей». За ним почеберяв Арнольф Карстарк, але сер Ричард Горп притримав його за руку, а тоді розвернув у напрямку світлиці. Глядачі почали розходитися до своїх багать і до вбогої вечері.
До Аші підійшов Клейтон Саґз.
— Залізній піхві сподобалася вистава? — поцікавився він. З рота в нього смерділо елем і цибулею.
«У нього поросячі очиці»,— подумала Аша. Це було дуже доречно: його щит і сюрко прикрашало крилате порося. Наблизивши до неї обличчя, так що вона могла порахувати чорні вугрі в нього на носі, він мовив:
— Коли на палі звиватимешся ти, натовп збереться ще більший.
І він не помилявся. Вовки її не любили: вона ж бо залізна й має відповісти за злочини свого народу, за Кейлінський Рів, і Пущанський Насип, і Торенів Квадрат, за століття набігів на Скелясте узбережжя, за те, що Теон улаштував у Вічнозимі.
— Заберіть руки, сер.
Щоразу як Саґз заговорював до неї, вона з тугою згадувала про свої топірці. У пальцеруб Аша грала незгірше за чоловіків — про це свідчила наявність у неї всіх десятьох пальців. «От би з цим погратися!» Є такі чоловіки, яким дуже личить борода. А серові Клейтону дуже личив би топір між очей. Але тут в Аші немає топірців, тож довелося просто вивільнятися. У відповідь сер Клейтон тільки міцніше в неї вчепився, і пальці в рукавичках стиснули їй руку, як обценьки.
— Міледі попросила вас відпустити її,— сказала Алі Мормонт.— Краще послухайтеся її. Леді Ашу ніхто не палитиме.
— Палитиме,— наполягав Саґз.— Занадто довго ми тримаємо серед нас цю бісопоклонницю.
Але він усе-таки відпустив Ашину руку. Нікому не хотілося без потреби дратувати Ведмедицю.
І саме в цю мить з’явився Джастин Масі.
— Король має інші плани на цей трофей,— сказав він з веселою посмішкою. Щоки в нього розчервонілися від холоду.
— Король? Чи ти? — презирливо пирхнув Саґз.— Можеш плести інтриги, скільки заманеться, Масі. Вона зі своєю королівською кров’ю все одно зрештою згорить. Червона жінка любила повторювати, що королівська кров має силу. Силу потішити нашого Царя.
— Р’глор вдовольниться чотирма, яких ми йому щойно віддали.
— Чотирма хлопами? Це жебрацька офіра. Такі покидьки не зупинять сніг. А вона може й зупинити.
— А якщо ви її спалите,— заговорила Ведмедиця,— а сніг не вщухне, тоді що? Кого палитимете далі? Мене?
Аша більше не могла тримати язика за зубами.
— А чом би не сера Клейтона? Може, Р’глорові сподобається хтось зі своїх. Набожний чоловік, який возсилатиме хвалу, в той час як полум’я лизатиме йому прутень.
Сер Джастин розреготався. Саґзові було не так весело.
— Посмійся, Масі. Побачимо, хто посміється останнім, якщо сніг так і не припиниться.
Глянувши на мерців на палях, він посміхнувся й рушив до сера Годрі й решти вояків королеви.
— Ви — мій заступник,— мовила Аша до Джастина Масі. Хай які в нього були мотиви, а він заслужив на похвалу.— Дякую за порятунок, сер.
— Цим ви не здобудете друзів серед раті королеви,— промовила Ведмедиця.— Ви втратили віру в Р’глора?
— Я не тільки в нього втратив віру,— сказав Масі, і з рота в нього вихопилася біла хмарка пари,— але я досі вірю у вечерю. Приєднаєтеся, міледі?
— Не маю апетиту,— похитала головою Алі Мормонт.
— І я теж. Але вам краще змусити себе з’їсти трохи конини, бо скоро, може, пожалкуєте. З Пущанського Насипу ми виїхали на восьмистах конях. За вчорашніми підрахунками їх лишилося шістдесят чотири.
Ашу це не вразило. Здохли майже всі великі дестрієри, включно з конем самого Масі. Більшість ступаків теж загинуло. Навіть гарони північан через брак вівса падали. Але навіщо коні? Станіс уже нікуди не йде. Сонця, місяця й зірок не було вже стільки часу, що Аша ловила себе на думці: а чи не наснилися вони їй узагалі?
— А я поїм.
— Я не буду,— похитала головою Алі.
— Тоді дозвольте наглянути за леді Ашею,— мовив до неї сер Джастин.— Даю слово, я не дам їй утекти.
Ведмедиця неохоче погодилася, глуха до його жартівливого тону. Отож Алі пішла до себе в намет, а Аша з Джастином Масі — у світлицю. Йти було недалеко, але кучугури були глибокі, вітер — поривчастий, а на ногах у Аші понамерзало повно криги. Кісточка боліла від кожного кроку.
Хай якою маленькою і вбогою виявилася загальна світлиця, але то була найбільша будівля в селі, тож її забрали собі лорди й капітани, а Станіс оселився у мурованій сторожовій башті на березі озера. Обабіч входу стояло двоє чатових, спираючись на довгі списи. Один з них підняв перед Масі засмальцьоване запинало, й сер Джастин завів Ашу в блаженне тепло.
Під стінами обабіч світлиці стояли довгі столи з лавками, на яких вміщалося п’ятдесят людей... але напхалося у приміщення вдвічі більше. Посередині в земляній долівці була
