Борва мечів - Джордж Мартін

Хайме пригадав на Брієнні рожеву єдвабну сукню і навіть не став уявляти собі, що скаже сестра на таке поповнення свого почту.

— Може, серед очільників міської варти…

— Я не служитиму серед кривоприсяжців і горлорізів.

«Нащо тоді чіпляла до паса меча? Куди ти від них дінешся у війську?» — хотів сказати він, але прикусив язика.

— Як забажаєте, Брієнно.

Хайме однією рукою розвернув коня і дав їй спокій.

Божа Брама була відчинена; перед нею вздовж дороги вишикувалося зо два десятки возів, накладених барилами сидру, діжками яблук, паками сіна і такими велетенськими гарбузами, яких Хайме ще не бачив. Майже кожен віз мав при собі озброєну сторожу: щитників зі значками дрібних князьків, сердюків у кольчугах та шкіряних кубраках, а подекуди і рум’яних селянських парубків, що стискали у руках саморобні списи з відпаленими у вогні вістрями. Хайме привітно посміхався до всіх, минаючи жвавою ристю.

Золотокирейники при брамі збирали з кожного погонича монети, перш ніж дозволити возам проїхати до міста.

— Що це таке робиться? — запитав Сталевий Шкарбан.

— За право торгувати у місті треба платити. З наказу Правиці Короля та коронного підскарбія.

Хайме озирнувся на довгу чергу возів, візків і в’юкових коней.

— І вони оце давляться, аби з них мито здирали?

— Битися скінчили, тепер час грошики заробляти! — бадьоро гукнув до них мірошник на найближчому возі. — В місті правлять Ланістери, старий Тайвин зі Скелі. А він, кажуть, навіть сере сріблом!

— Золотом, — сухо виправив Хайме. — А в Мізинця, певно, щораз як із пуцьки капне, то золотий дракон у горщик — дзень.

— Зараз у нас Біс за коронного підскарбія, — мовив сотник на брамі. — Принаймні був, бо учора його схопили за вбивство короля.

Сотник роздивився північан підозріливо.

— А ви що за одні?

— У службі князя Болтона, їдемо до Правиці Короля.

Сотник зиркнув на мирний прапор у руках Нігтя.

— А, колінкувати! Ви вже не перші. Рушайте до замку, і дивіться мені — не наробіть клопоту дорогою.

Він махнув рукою, пускаючи загін до міста, і повернувся до возів.

Якщо Король-Берег і носив якусь жалобу за своїм покійним королем-хлопчаком, Хайме її не помітив. Насінною вулицею блукав жебрущий брат у старій зношеній рясі та гучно молився за Джофріну душу, але перехожий люд зважав на його молитви не більше, ніж на стукіт віконниці під вітром. По всіх кутках мулялися звичні для цього міста юрмища: золотокирейники у чорних кольчугах, хлібопікові підмайстри з хлібом, пирогами та пундиками на продаж, розхристані на грудях повії у вікнах. Стічні канави повнилися злитою з домівок гидотою. Вершники проминули п’ятьох чоловіків, що витягали з провулку мертвого коня, та мартопляса, що кидав ножі у повітря, розважаючи купку малих дітей і п’яних тирелівських стражників.

Проїжджаючи знайомими вулицями у супроводі двох сотень північан, маестра без ланцюга та трохи схожої на жінку здоровезної потвори, Хайме помітив, що на нього вдруге ніхто і оком не кидає. Не знаючи, дивуватися йому чи гніватися, він розповів про це Сталевому Шкарбанові, коли вони проминали Шевську площу.

— Та ж вас на вид не впізнати, і герб на щиті не той, — мовив північанин. — А до Крулеріза їм тепер байдуже. Мають собі нову забавку — королівського отруйника.

Брама Червоного Дитинця стояла відчинена, та шлях їм заступив десяток золотокирейників зі списами, вістря яких вони спрямували на Сталевого Шкарбана. Хайме упізнав білого лицаря на чолі варти і покликав:

— Пане Мерине!

Мішкуваті очі пана Мерина Транта вирячилися на новоприбульців.

— Пане Хайме?!

— Приємно, коли тебе пам’ятають. Ану приберіть оцих зухів з дороги.

Чимало місяців минуло відтоді, як його накази кидалися виконувати так хутко — Хайме вже й забув, яка то втіха. У зовнішньому дворищі знайшлося ще двоє Королегвардійців — і обидва ще не носили біле корзно, коли Хайме востаннє був тут на службі. «Впізнаю Серсею: поставити мене Регіментарем Королегвардії, та навіть не питати, кого я хочу в ній бачити.»

— Ти диви! Поки я мандрував, мені двох нових братиків нагуляли! — сказав Хайме, злізаючи з сідла.

— Так, пане, ця честь дісталася нам. Тепер ми у Королегвардії. — Лицар Квітів сяяв такою чистотою та досконалістю в білій лусці та шовку, що Хайме відчув себе брудним і спаплюженим дорогою.

Хайме обернувся до Мерина Транта.

— Бачу, пане брате, ви не надто дбали навчити наших нових братчиків їхнього обов’язку.

— Якого обов’язку? — запитав Мерин Трант обережно.

— Не дозволяти королям помирати. Відколи я поїхав з міста, ви вже скількох проґавили? Двох, чи не так?

Пан Балон побачив пенька руки, вирячив очі та вимовив:

— Ваша рука…

Хайме змусив себе до усмішки.

— Тепер б’юся лівицею. Так навіть цікавіше — більше гідних суперників. Де мені шукати пана батька?

— Вони в їхній світлиці. Вечеряють з князем Тирелом та великим князем Оберином.

«Мейс Тирел і Червоний Гаспид разом зламують хліб? Дивні речі тут кояться.»

— А чи королева теж із ними?

— Ні, ласкавий пане, — відповів пан Балон. — Їхню милість ви знайдете у септі, в молитві за королем Джофрі…

— Ти!

Хайме побачив, що всі північани вже злізли з коней, і Лорас Тирел нарешті помітив Брієнну.

— Пане Лорасе.

Вона стояла і дурнувато витріщалася, тримаючи повід коня. Лорас Тирел рушив до неї стрімкими довгими кроками.

— Навіщо?! — спитав він. — О, ти мені все розкажеш, чому і за що! Він був добрий до тебе, дав тобі веселкове корзно. За віщо ти його вбила?!

— Я не вбивала! Я б радо віддала за нього життя!

— То зараз віддаси! — Пан Лорас видобув із піхов меча.

— Я не вбивала його.

— Емон Кий на останньому подиху присягнувся, що його вбила ти!

— Він був ззовні намету, він нічого не бачив…

— У наметі нікого не було, крім Кетлін Старк і тебе! Хочеш сказати, ота квола стара зуміла прорізати гартовану крицю?!

— Там була тінь… Я знаю, це якась маячня, але… я допомагала Ренлі вдягнути обладунок, і тут свічки згасли, і ринула кров… То був Станіс, пані Кетлін теж бачила! То була його… його тінь. Я не вбивала, честю…

— Ти не маєш честі! Виймай меча! Не хочу, щоб казали, ніби ти померла голіруч!

Хайме