Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

Нарешті їй це вдалося, і вона звернула на поверх, де розміщувалися кімнати — її та Кена. Проминувши знайомі двері, Тесса постукала у сусідні; і нервувала, чекаючи дозволу зайти. Вона взагалі стала нервовою після того випадку.

Брат сидів на ліжку та гострив лезо тонкого меча — настільки тонкого, що дехто з простих, не Братів, навіть не сприймав його, не звертав уваги. Мовляв, що можна зробити такою палицею, вона ж зламається після першого справжнього удару. Кен, як правило, в такій ситуації відмовчувався. Прості вони і є простими.

— Привіт, — сказала войовниця. — Здається, у нас можуть виникнути серйозні проблеми.

Вільний Клинок не уповільнив рухів, і брусок так само виважено ковзав по хвилястому лезу меча.

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо правитель вирішить, що залишатися небезпечно, він намагатиметься втекти. Сьогодні вночі.

Кен похитав головою:

— Думаю, ми помітимо. Хіба що, коли він зробить це сам-один. Але тоді — який сенс? Без армії йому все одно не виграти цієї війни.

— Можливо, просто закортить зберегти своє життя, як гадаєш?

— Тоді б він залишився в Гардгені, — слушно зауважив Брат. — Я не вважаю, що честь значить для нього менше.

— Все-таки нам слід пильнувати.

— Обов’язково наглядатимемо. Та яка з того користь? Спробуєш його зупинити? У Пресвітлого непогані охоронці. І якщо чесно, тоді це вже втратить будь-який сенс. Однією своєю спробою втекти він зламає дух війська, і так підірваний подіями останніх днів.

— Чудово! Тоді що робити? — войовниця намагалася приховати роздратування. Зрештою, Кен міг би щось і порадити!

— Молитися Ув-Дайгрейсові, — Вільний Клинок знизав плечима. — Що ж іще? Ми знали, на що йшли. Недаремно Братство довгий час намагалося не укладати угод із державними структурами. Саме тому, що ті здатні в будь-який момент зрадити.

— Але ми підписали! — вигукнула Тесса. — Шляху назад немає. Треба щось робити!

— Звичайно. Молитися.

— Демони! Кене, ти теж прагнув цього! Ти теж хотів, аби «везунчики» звільнилися!

— Тоді вони ще не були «везунчиками», — повільно промовив Брат. — А Кен був зовсім іншою людиною. Яка різниця? — додав він. — Від нас уже нічого не залежить. Ситуація така, що наші дії не матимуть ніякого значення — якими б вони не були. Вірніше, мати, звичайно, можуть, але лише погіршуючи ситуацію.

— Скажи, тобі так набридло жити?

— Так — набридло, — з притиском мовив Брат. — А по-іншому поки що не виходить.

Тесса похитала головою:

— Ми потрапляли й у гірші халепи і крутіші за цю. Але ніколи не втрачали надію. Чому ж тепер?..

— Все змінилося, — Кен відклав брусок та подивився на лезо, перевіряючи його стан. — Братства більше немає, немає в тому вигляді, в якому воно існувало весь цей час, всі роки. Братство мертве, Тессо. Ми вбили його.

— А хто ж тоді, на твою думку, всі ті люди, котрі пішли разом із нами? Чужинці?

Він незворушно похитав головою:

— «Чужинці»? Зовсім ні. Але це і не Братство Вільних Клинків, яким воно було на початку свого існування. Нас надто багато зібралося в одному місці, і ми надто різні і… надто вже ворожо ставимося один до одного, аби Братство могло вижити. Ця сукупність людей ще існуватиме (якщо ми переживемо війну), та вже ніколи не стане тим, чим була.

Він знає?

— Не намагайся оживити мерця. Всі подібні спроби закінчувалися однаково погано, — Кен вклав меча в піхви та подивився в обличчя войовниці. — Сьогодні вирішальна ніч. Якщо Пресвітлий захоче втекти, дозволь йому зробити це. Ми спробуємо вижити й без нього.

— Не обдурюй себе. Якщо хуміни зроблять із нами те ж, що і з Південно-Західною, ми просто збожеволіємо та перегриземо один одному горлянки.

Кен невесело посміхнувся:

— Зате будемо знати, що зробили це з примусу, а не добровільно.

Тессі вперше за досить довгий час закортіло жбурнути у Брата чимось важким. Він був нестерпним!

— Мені здається, у тебе депресія, — повідомила вона. — Спробуй із цим справитися, все-таки ти разом зі мною керуєш людьми.

Войовниця підвелася, аби піти.

— Бачать Боги, ти так нічого і не зрозуміла.

Останнє слово, звичайно ж, лишилося за ним.

/зміщення — круглі блискучі очі хижака — погляд із темряви/

Лазарет Північно-Західної розташовувався внизу, майже під самісіньким тунелем, котрий поєднував її з південною напарницею. Сьогодні тут було гамірно.

Мабор задрижав, наче від сильного холоду, який іноді на світанні проймає до кісток так, що мимоволі тягнешся рукою у пошуках чогось, аби накритися. У Могилах, як правило, рука нічого не знаходила.

Базіка виглядав так собі. Він завжди був кволим, а рудники мало кому додають здоров’я.

— Ха! — сказав він, дивлячись на Мабора. — Кого я бачу! Тебе таки визнали скаженим і привели сюди, аби приспати. Я завжди казав, що цим скінчиться.

— Замовкни, — незлостиво звелів йому той. — Схоже, тобі варто було б відрізати язика, а плече залишити у спокої.

Базіка хмикнув:

— Що ж ти не підказав тим спритникам? Сподіваюся, падлюці, яка стріляла в мене, не вдалося розминутися з хумінами.

Я теж сподіваюся.

— Що кажуть лікарі?

— Гей, Маборе, якби я не знав тебе, вирішив би, що ти з’явився поцікавитися станом мого здоров’я!

Скажений посміхнувся:

— Але ти знаєш мене, Базіко. Незабаром розпочнеться найцікавіше, і я маю намір з’ясувати, коли ти зможеш до нас приєднатися. Ти ж не збираєшся пропустити найцікавіше, га?

«Везунчик» ворухнув здоровою рукою.

— Боюся тебе розчарувати, але — на жаль, Вам доведеться розважатися без мене.

— Трипалий звелів…

— Начхати, що там звелів Трипалий. Без руки я вам не дуже стану у пригоді, чи не так?

Скажений завмер.

— Що значить «без руки»?

— Зараження крові. «Скажений Базіка» — як тобі така перспективка? Мені — не дуже. Тому я сказав, аби різали. За годинку-другу, тільки-но звільниться тутешній костоправ — візьмуться.

— Бачу, для тебе це сюрприз, — додав він, дивлячись на похмуре обличчя Мабора.

— Ще б пак, — відповів той. — І жодних варіантів? Ніякої надії?

— Звідки ти набрався таких слів, Скажений? — здивовано запитав Базіка. — «Надія»! От що буває з тими, кого роблять заступниками десятників.

— Ти, Базіко, напевне, навіть перед смертю тріпатимеш язиком, — скривився Мабор.

— Не знаю, — серйозно сказав «везунчик». — Поживемо — побачимо.

— Добре, сачкуй, відлежуй боки, — пробурмотів Скажений. — До речі, — вже від дверей додав він, — Розумник передавав тобі привіт.

Залишивши лазарет, Мабор збирався йти до казарм, але щось змусило його спуститися нижче, в кімнату, куди виходили двері підземних коридорів; один із них поєднував дві вежі, інший — виводив назовні. Зараз двері до південної