Борва мечів - Джордж Мартін
— Ти сьогодні напрочуд гарна, дитино, — мовила пані Олена Тирел до Санси, піддріботівши до них у золототканій альтембасовій сукні, що важила, мабуть, більше за неї. — Але тобі волосся вітром розтріпало.
Маленька стара сягнула Сансі до голови, запхнула вільне пасмо на місце і поправила сіточку.
— Такий сум — почути про твою втрату, — казала вона, поки поралася з волоссям. — Знаю, що твій брат був жахливий зрадник, але як ми почнемо вбивати чоловіків на весіллях, то вони лякатимуться шлюбу ще гірше, ніж зараз. Ну гаразд, отак буде краще.
Пані Олена посміхнулася.
— А я оце радію — післязавтра зібралася їхати назад до Вирію. Нанюхалася вже цього смердючого смітника, що вони кличуть містом, дякую красненько. Може б і ти поїхала зі мною трошки погостювати, га? Поки чоловіки там собі граються у свої війни. Ой леле, як я сумуватиму за Маргерійкою та її красунечками! Твоє товариство мене б дуже розрадило.
— Дякую за вашу безмежну добрість, ясна пані, — відповіла Санса, — та моє місце — поруч із паном чоловіком.
Пані Олена подарувала Тиріонові зморшкувату беззубу посмішку.
— Та невже? Вибачте старій дурепі, мосьпане, я не хотіла красти в вас таку чарівну дружину. А хіба ви не поведете ланістерівське вояцтво на бій проти якогось злого ворога?
— Вояцтво драконів та оленів — так, поведу. Коронний підскарбій мусить лишатися при дворі, щоб вояки вчасно отримували свою платню.
— Авжеж. Драконів та оленів, кажете? Дотепно. А ще ж і карликових шелягів. До мене долітали чутки про ті карликові шеляги. Мабуть, збирати їх — така жахлива нудьга.
— Збирають їх за мене інші, ласкава пані.
— Справді? А я гадала, ви цю роботу нікому не довірите. Адже не можна дозволити, щоб корону надурили хоч на один шеляг. Хіба не так?
— Та збавте нас боги! — Тиріон почав думати, чи не з’їхав князь Лютор Тирел з тієї скелі навмисне. — Перепрошую, пані Олена, та нам час посісти свої місця за столом.
— Мабуть, і мені своє теж. Сімдесят сім страв… страх подумати. Вам не здається, мосьпане, що це трохи занадто? Я й не з’їм більше за три-чотири шматочки. Адже ми з вами такі маленькі, чи не так?
Вона знову попестила Сансине волосся і додала:
— Гаразд, дитинко, іди собі та спробуй трохи звеселитися. А де це поділися мої сторожі? Лівику, Правику, де ви? Допоможіть видертися на той поміст!
До сутінок лишалося ще з годину, та престольна палата вже сяяла вогнями — у кожному держаку на стіні палав яскравий смолоскип. Гості стояли уздовж столів, а ражаки вигукували імена та титули вельможних панів і пань, що заходили до палати. Джури у королівських кольорах проводили їх широким проходом посередині. Галерея нагорі була забита музиками, що мали грати на кози, скрипки, тамбурини, бубни, роги, сопілки, цимбали і ще бозна-що.
Тиріон стиснув Сансину руку і подолав прохід важкими широкими кроками. Він відчував, як чужі очі обмацують свіжий рубець, як відвертаються з огиди до нового обличчя — ще бридкішого, ніж раніше. «Хай витріщаються» — подумав він, застрибуючи на своє крісло. — «Хай вирячують очі та шепочуть аж досхочу. Я не ховатиму себе від світу, щоб їм догодити.» Слідом за ними дрібненькими крочками подолала палату Колюча Королева. Тиріонові стало цікаво, хто з них виглядає сміховинніше — він сам поруч із Сансою або крихітна зморшкувата стара між своїми близнюками-охоронцями у сажня заввишки.
Джофрі та Маргерія в’їхали до престольної палати на однакових білих лицарських конях. Перед ними бігли джури, розкидаючи трояндові пелюстки під копита. Король та королева також перевдягнулися для бенкету: Джофрі тепер мав на собі смугасті чорно-кармазинові штани та золототканого жупана з чорними єдвабними рукавами і оніксовими ґудзиками. Маргерія змінила скромну сукню, яку мала на собі в септі, на розкішнішу та відвертішу — пишну хмару блідо-зеленого шовку з туго затягнутим станом, що лишала оголеними плечі та верхівки невеличких грудей. М’яке брунатне волосся, нічим не скріплене, стікало хвилями по її білих плечах та спині мало не до пояса. На чолі вона мала тонкого золотого вінця, а посміхалася мило та сором’язливо. «Яка чарівна дівчина» — подумав Тиріон. — «Моєму небожеві випала доля, на яку він геть не заслужив.»
Королегвардія проводила юне подружжя на поміст — на почесні місця у тіні Залізного Престолу, задля свята убраного довгими шовковими смугами баратеонівського золота, ланістерівського кармазину та тирелівської зелені. Серсея обійняла Маргерію і розцілувала у обидві щоки; те саме зробив князь Тайвин, а потім Лансель та пан Кеван. Джофрі отримав поцілунки родинної любові од батька молодої та своїх нових братів — Лораса і Гарлана. Тиріона цілувати чомусь ніхто не поспішав. Коли король та королева всілися, підвівся верховний септон, закликаючи присутніх до молитви. «Цей хоч не гугнявить так нестерпно довго, як попередній» — заспокоїв себе Тиріон.
Він та Санса сиділи далеко праворуч від короля, біля пана Гарлана Тирела та його дружини пані Леонети. Ближче за них до Джофрі посадовили з десяток інших вельможних панів, і це глибоко образило б когось прискіпливішого — надто якщо зважити, що зовсім нещодавно Тиріон служив Правицею Короля. Але Тиріон тільки шкодував, що замість десятку панства там не сиділа сотня.
— А тепер наливаймо повнії чари! — оголосив Джофрі, коли богам віддали належну шану.
Чашник підняв глек темного вертоградського червоного і вилив його у золоту весільну чару, подаровану вранці князем Тирелом. Король підняв чару обіруч і вигукнув:
— За мою дружину — королеву!
— Маргерію! — заволала палата у відповідь. — За королеву Маргерію! За королеву!
Тисяча келихів брязнула, як один, і весільний бенкет нарешті розпочався. Тиріон Ланістер випив першу здравицю разом із рештою до самого дінця і махнув, щоб наповнили знову, щойно сів на місце.
На першу страву подали у визолочених полумисках приправлену вершками юшку з
