Борва мечів - Джордж Мартін
В короля Джофрі на обличчі малювалося палке бажання зарубати когось тим мечем негайно і на місці. Він змахнув клинком у повітрі й зареготав.
— Величний меч мусить мати величне ім’я, адже так? То як мені його назвати!
Санса пригадала Лев’ячий Зуб, котрого Ар’я викинула у Тризуб, і Серцеїд, якого король змусив її цілувати перед битвою. Їй стало цікаво, чи не муситиме тепер Маргерія цілувати нового меча.
Гості тим часом почали вигукувати імена для нового клинка; Джофрі відкинув з десяток, доки не почув те, що йому сподобалося.
— Вдовиний Лемент! — скрикнув він. — О так, цим мечем я нароблю чимало удовиць!
Він знову змахнув клинком.
— А коли стану до бою з дядьком Станісом, то навпіл зломлю його чародійську залізяку!
Джоф рубонув згори донизу, примусивши пана Балона Лебедина поспіхом відступити, а гостей у палаті — зареготати з виразу на обличчі лицаря.
— Майте обережність, ваша милосте, — попередив пан Аддам Марбранд. — Валірійський булат небезпечно гострий.
— А наче я не знаю!
Джофрі свиснув Вдовиним Лементом у запеклому обіручному ударі просто по книзі, подарованій Тиріоном. Важка шкіряна обкладинка миттю репнула.
— Певно ж, гострий! Щоб я та не знав валірійського булату? Знаю, і в руках тримав!
З півдесятка ударів знадобилося йому, щоб перерубати товсту книгу навпіл; малий аж засапався і хапав ротом повітря. Санса відчувала, як мовчки лютує її чоловік. Пан Озмунд Кіптюг весело заволав:
— Молюся, щоб ви ніколи не звернули цю хижу зброю на мене, пане королю!
— То дивіться — не дайте мені приводу, любий пане лицарю!
Джофрі скинув вістрям меча зі столу шматок «Житіїв чотирьох королів» і ковзнув Вдовиним Лементом у піхви.
— Ваша милосте, — звернувся до нього пан Гарлан Тирел, — можливо, ви цього не знали, та на всьому Вестеросі було лише чотири примірники цієї книжки, яку Каеф власноруч прикрасив прегарними малюнками.
— Тепер лишилося три. — Джофрі відчепив старі піхви з мечем, аби припасувати нові. — А ви, дядьку Бісе, разом із Сансою винні мені кращого подарунка. Бо цього, бачте, геть порубано.
Тиріон незворушно роздивлявся небожа своїми різнобарвними очима.
— Гаразд, володарю. То може, ножа? Такого, щоб пасував до меча. Такого самого валірійського булату… з руків’ям, скажімо, драконової кістки?
Джоф кинув на нього спантеличений погляд.
— Що ви… так, кинджала до мого меча, гаразд. — І закивав головою. — З золотим руків’ям і рубінами у ньому. Драконова кістка — то надто вбого.
— Як забажаєте, ваша милосте.
Тиріон випив ще келих вина. Сансі він приділяв стільки уваги, наче знаходився не тут, а у власній світлиці. Але коли настав час рушати на весілля, Тиріон узяв її за руку і повів, як велів звичай.
Коли вони перетинали двір, великий князь Оберин Дорнійський наздогнав їх зі своєю чорнявою коханкою при боці. Санса роздивлялася жінку з неабиякою цікавістю — адже та була вроджена поза шлюбом, сама незаміжня, народила князеві двох дочок-байстрючок, але не боялася дивитися у очі хоч би й самій королеві. Шая казала, що ця Еларія вклоняється якійсь лисенійській богині кохання.
— Коли він її знайшов, вона, панно, мало різнилася від хвойди, — пліткувала служниця, — а тепер трохи що не велика княгиня.
Раніше Санса ніколи не наближалася до дорнійки. «А вона… не сказати, що красуня» — подумала дівчина, — «та щось у ній таке є, од чого важко відвести очі».
— Колись я мав велике щастя бачити примірник «Житія чотирьох королів», що належить Цитаделі, — саме розказував князь Оберин її вельможному чоловікові. — Очі не могли надивитися на ту красу. Але у своїй праці Каеф занадто поблажливо поставився до короля Візериса.
Тиріон кинув на нього гострий погляд.
— Занадто поблажливо?! Та він безсоромно викинув зі своєї розвідки геть усе про його царювання! Адже книжка мала б називатися «Житіями п’яти королів».
Великий князь засміявся.
— Але ж Візерис царював хіба що два тижні!
— Насправді більше року, — заперечив Тиріон.
Оберин здвигнув плечима.
— Рік чи двотиждень — яка різниця? Він отруїв власного небожа, щоб отримати престол, і нічого путнього не зробив, коли всівся на нього.
— Баелор так постував, що сам заморив себе голодом до смерті, — заперечив Тиріон. — А його дядько вірно служив йому Правицею, як перед ним служив Юному Драконові. Може, Візерис і царював лише рік, зате правив п’ятнадцять, поки Даерон воював, а Баелор молився.
Він кисло скривився і продовжив:
— Та навіть якщо він і прибрав свого небожа, хіба ви можете його винуватити? Хтось же мав порятувати корону і державу від дурощів Баелора.
Уражена Санса аж рота роззявила.
— Перепрошую, але ж Баелор Блаженний був великим і праведним королем! Він пройшов Кістяним Шляхом босоніж, аби укласти мир з Дорном, і врятував Драконолицаря з ями зі зміями! Навіть гаспиди не схотіли кусати таку чисту і святу душу!
Князь Оберин посміхнувся.
— Якби ви самі були гаспидської породи, то чи схотіли б кусати безкровну тичку, на яку перетворив себе Баелор Блаженний? Що до мене, я вберіг би свої ікла для чогось соковитішого…
— Мій володар зволить жартувати з вами, пані Санса, — мовила жінка на ім’я Еларія Піщанець. — Септони та співці прибріхують, що змії не вкусили Баелора. Насправді сталося зовсім інакше: його вкусили півсотні разів, і він ледь не помер.
— А якби помер, то Візерис царював би на десять років довше, — відказав Тиріон, — і Семицарству з того повелося б тільки краще. Подейкують, що Баелор геть збожеволів од зміїної отрути.
— Певно, що так, — мовив великий князь Оберин. — Але у вашому Червоному Дитинці я донині жодної змії не бачив. Чим же вам, дядечку, дати ради своєму небожеві Джофрі?
— Мабуть, нічим. — Тиріон сухо кивнув. — Перепрошую пана князя. На нас чекають ноші.
Карлик допоміг Сансі розташуватися усередині, а тоді сам незграбно заліз услід.
— Засуньте запони, пані, якщо ваша ласка.
— Чи це треба, пане мій? — Санса не хотіла сидіти зачиненою у тісному ящику. — Адже день такий ясний та гарний.
— Добрі міщани Король-Берега найпевніше кидатимуть на мене гноєм, якщо побачать у ношах. Тому зробіть нам обом ласку, добра пані — засуньте запони.
Санса зробила, як її просили. Якийсь час вони сиділи тихо, терплячи дедалі гіршу задуху в