Борва мечів - Джордж Мартін
Санса скуштувала ложку юшки і відсунула полумисок.
— Не смакує, пані дружино? — спитав Тиріон.
— Ще стільки страв попереду, пане чоловіку, а животика я маю невеличкого.
Вона похапцем поправила собі волосся і зиркнула уздовж столу туди, де сидів Джофрі зі своєю тирелівською королевою.
«Невже вона шкодує, що не сидить на місці Маргерії?» — подумав Тиріон і насупився. — «Хай вона ще дитина, та має вже щось тямити.» Він відвернув очі, прагнучи розвіятися, та куди б не поглянув, бачив саме лише жіноцтво — вродливих, розкішно вбраних, щасливих жінок, що належали іншим чоловікам. Насамперед Маргерію, що солодко всміхалася, поділяючи з Джофрі вино з великої семикутної весільної чари. Її мати, пані Алерію — срібнокосу, гарну на вроду, вишукано-гордовиту поруч із Мейсом Тирелом. Трьох юних сестер у перших королеви Маргерії, веселих та жвавих, наче пташки. Темноволосу мирійську дружину князя Добромира з великими чорними звабливими очима. Еларію Піщанець серед дорнійців (Серсея посадовила їх за окремим столом зразу під помостом — на місця пошани, але так далеко від Тирелів, як дозволяла палата), що сміялася з якогось жарту свого Червоного Гаспида.
Була ще одна жінка… вона сиділа майже унизу третього столу ліворуч… здається, дружина одного з Фосовеїв, тяжка дитиною. Її витончену красу, а заразом хіть до їжі та бенкетних витівок ніскільки не зіпсувало чимале вже черево. Тиріон дивився, як чоловік годує її шматочками зі своєї тарелі. Пили вони з одного келиха, часто і раптово перериваючи їжу та пиття поцілунками, під час яких його рука турботливо лягала їй на живіт, наче прагнучи захистити від лиха. Тиріон спитав себе, що зробить Санса, якщо він просто зараз нахилиться і поцілує її. «Мабуть, сахнеться з жаху.» Або відважно витерпить страждання, скоряючись обов’язкові. «О так, обов’язок вона пам’ятає понад усе. Така вже в мене дружинонька.» А якщо він скаже, що цієї ж ночі хоче зірвати вінця її цноти, що тоді? Мабуть, вона і в такому разі покірно скориться обов’язкові. Ба навіть плакатиме не більше, ніж мусить.
Тиріон завимагав ще вина. Поки йому наливали, до столу подали другу страву — відкриті згори печені мандрики з м’ясом, кедровими горіхами та подрібненими яйцями. Санса з’їла крихітний шматочок. Ражаки оголосили виступ першого з семи співців.
Сивобородий Гаміш-Арфіст мовив, що заспіває:
— …перед вухами богів та людей думу, не чуту досі у всьому Семицарстві.
Дума називалася «Ренлі скаче в битву люту». Пальці співця забігали струнами високої арфи, наповнили престольну палату солодкими переливами.
Зі престолу кістяного
смерть сама питає:
Що то за шляхетний лицар
кров’ю там спливає?
Так почав свою думу Гаміш, а далі заспівав про те, як Ренлі розкаявся у спробі захопити небожеву корону, кинув виклик самій смерті та перетнув межу назад до землі живих, аби захистити престол і державу від власного брата.
«Оце заради цього віршомаза Симон опинився у казані бевки?» — спитав себе Тиріон, криво усміхаючись. Королева Маргерія наприкінці пісні пустила сльозу — адже тінь хороброго князя Ренлі полинула до Вирію, аби востаннє кинути погляд на лице своєї коханої нареченої.
— Ренлі Баратеон ніколи в житті ні в чому не каявся, — сказав Біс до Санси, — та скільки я можу судити, Гаміш щойно вислужив собі визолочену лютню.
На додачу Арфіст подарував товариству кілька загальновідомих пісень. «Золота троянда», безперечно, мала потішити Тирелів, а «Рине дощ у Кастамирі» — улестити князя Тайвина. З «Діви, Матері та Стариці» порадів верховний септон, а «Моя пані дружина» розчулила серця усіх дівчаток у палаті та, напевне, і кількох хлопчиків теж. Тиріон слухав у пів-вуха, поки гриз реберця дикого вепра і куштував солодкі пампушки та гарячі вівсяні коржики зі шматочками фініків, яблук, помаранчів.
Далі до палати непереборним потоком, кружляючи у бурхливих хвилях вина та пива, ринула решта страв одна за одною. Гаміш зник з палати, і його місце обійняв невеличкий немолодий ведмідь, який незграбно станцював під козу та бубон, поки гості пригощалися пстругом у скоринці з подрібненого мигдалю. Місячок видерся на диби і почав ганятися навколо столів за сміховинно жирним блазнем Тирелів Салотрусом; пани та панії тим часом куштували смажених чапель та пироги з сиром і цибулею. Пентоські мартопляси ходили на руках, перекидалися через голови, догори дригом утримували великі таці на босих ногах, збудували велику башту на плечах один одного. Дива їхньої майстерності супроводжувалися вареними крабами у вогняних східних прянощах, мисками баранини, тушкованої у мигдалевому молоці з морквою, родзинками та цибулею, мандриками з рибою — такими гарячими просто з печі, що аж пекли пальці.
Оповісники привели перед очі гостей наступного співця — Коліо Квайніса з Тирошу, з фарбованою у колір свіжої крові бородою та саме такою чудернацькою вимовою, як застерігав Симон. Коліо почав з власної відміни пісні про «Танок драконів», яка взагалі-то зазвичай співалася на два голоси — чоловічий та жіночий. Тиріонові допомогли пережити її дві куріпки з медом та ванберцем і кілька келихів вина. Тужлива дума про двох закоханих, що помирають серед Лиха Валірії, могла б припасти до серця гостям, якби Коліо не співав її високовалірійською мовою, котрою більшість із них не тямила ані слова. Але «Бесса-шинкарка» з її зухвало-сороміцькими віршами негайно повернула йому прихильність слухачів. Стольники саме подавали павичів у пір’ї, засмажених цілком і натоптаних фініками, а Коліо прикликав помічника з тамбурином, низько вклонився князеві Тайвину і завів «Рине дощ у Кастамирі».
«Якщо я муситиму вислухати сім відмін оцього дощу, то піду до Блошиного Подолу і перепрошу казан бевки за свою провину.» Тиріон обернувся до дружини і спитав:
— То котрий вам до смаку?
Санса блимнула очима.
— Перепрошую пана чоловіка?
— Зі співців. Котрий вам подобається?
— Ви… вибачте, пане. Я не слухала їх.
«І не їла ані крихти.»
— Що трапилося, Сансо? Що вас мучить? — запитав він, не подумавши, і негайно відчув себе останнім йолопом. «Усіх її родичів побито до ноги, вона одружена зі мною, а я питаю, що її мучить.»
— Нічого, мосьпане.
Санса
