Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
– Я попрощався з ними вранці два дні тому, – відповів Фарамир. – Звідти до долини Морґулдуїну десять миль, якщо вони пішли просто на південь, і відтак до проклятої Вежі їм іще три милі ходу на захід. Найшвидше вони дійдуть туди сьогодні, хоча досі, напевно, не добулися до Вежі. Я розумію твій страх. Але темрява розповзається не через нерозважний учинок двох гобітів. Вона з’явилася напередодні ввечері, й за ніч цілий Ітілієн накрила тінь. Очевидно, Ворог давно спланував напад на нас, і час його було визначено ще тоді, коли маленькі мандрівники були при мені.
Ґандальф крокував долівкою.
– Вранці два дні тому… приблизно три дні подорожі! Чи далеко те місце, де ви розійшлися?
– Приблизно шістнадцять миль звідси за летом птаха, – відповів Фарамир. – Та я не міг приїхати раніше. Учора я розташувався на Кайр-Андросі – довгому острові на Ріці, північніше від Міста, який досі належить нам, і коней ми тримаємо там на ближньому березі. Коли насунулася темрява, я зрозумів, що потрібно квапитися, тож поїхав звідти, взявши ще трьох людей, для котрих вистачило коней. Решту свого загону я вирядив як підкріплення гарнізону на бродах Осґіліата. Сподіваюся, я вчинив правильно?
І він поглянув на батька.
– Правильно? – скрикнув Денетор, і його очі раптом спалахнули. – Чому ти запитуєш? Ти командував тими людьми. Чи ти хочеш, аби я оцінив усі твої вчинки? Ти принижуєшся в моїй присутності, проте вже давно йдеш власним шляхом і не дослухаєшся до моїх порад. Розумієш, ти говорив уміло, як завжди, та я добре бачив, що ти не зводиш очей із Мітрандіра, ніби звіряєшся, чи правильно кажеш і чи не бовкнув, бува, зайвого. Твоє серце давно вже належить йому… Та, сину мій, твій батько старий, але не здитинілий. Я вмію бачити і чути, бо такий мені випав жереб, тож мало того, що ти лише привідкрив чи й узагалі замовчав, приховано від мене. Я знаю відповідь на багато загадок. О горе, горе, мій Боромире!
– Якщо мої вчинки завдають вам прикрощів, батьку, – відказав Фарамир тихо, – то краще би ви заздалегідь мені дорадили, ніж гнітити мене тепер таким присудом.
– Невже це змінило би твоє рішення? – запитав Денетор. – Гадаю, ти все одно діяв би так само. Я добре тебе знаю. Ти постійно хочеш здаватися величним і щедрим, наче стародавній король, милостивий і лагідний. Це, можливо, пасує представникові високого роду, та лише тоді, коли він має владу і править у спокої. Проте в години розпачу за лагідність одна відплата – смерть.
– Нехай буде так, – сказав Фарамир.
– Нехай буде так! – скрикнув Денетор. – Але смерть не лише твоя, Володарю Фарамире, смерть також і твого батька, й цілого твого народу, який ти мав захищати замість Боромира, якого вже немає з нами.
– А ви, отже, хотіли б, – мовив Фарамир, – аби я з ним помінявся місцями?
– Так, дуже хотів би, – відповів Денетор. – Боромир був вірний мені, а не служив на побігеньках у чарівника. Він би не забув про батькову скруту і не проґавив би того, що подарувала доля. Він би приніс мені величний подарунок.
На мить Фарамир не стримався.
– Тоді я попрошу вас, батьку мій, пригадати, чому саме я, а не він був тепер в Ітілієні. Я прислухався щонайменше до однієї вашої поради – нещодавно. Саме Володар Міста відрядив Боромира на ту виправу.
– Не розворушуй трутизни в чаші, що її я сам зготував для себе, – відказав Денетор. – Чи ж я не відчував, як вона щоночі обпікає мені язика, звістуючи, що найгіркішим буде осад на дні? Так воно і сталося. Хай би було інакше! Хай би та річ потрапила мені до рук!
– Тоді вгамуйся! – втрутився Ґандальф. – Адже Боромир за жодних обставин не приніс би її тобі. Він помер, загинув у бою, тож нехай спочиває з миром! Але ти обманюєш себе. Якби Боромир простягнув руку поту річ і взяв її, то зазнав би поразки. Він залишив би її собі, й після повернення ти не впізнав би свого сина.
Денеторове обличчя зробилося жорстоким і холодним.
– Ти таки не зміг приручити Боромира, чи не так? – проказав тихо. – Та я, котрий був його батьком, кажу тобі: Боромир приніс би її мені. Можливо, ти і мудрий, Мітрандіре, проте хоч би скількома розмаїтими підступами ти володів, а не осягнеш усієї мудрості. Трапляються поради, які не є ні тенетами чарівників, ані квапливістю дурнів. У мене в таких справах більше знання та мудрості, ніж ти вважаєш.
– І в чому ж твоя мудрість? – запитав Ґандальф.
– Її вистачило, щоби збагнути: слід уникати двох дурниць. Не користуватися тією річчю, бо вона небезпечна. Проте й не відсилати її в таку годину, давши до рук нерозважному півміркові, в землю самого Ворога, як учинили ти й оцей мій син, бо це – сущий безум.
– А що би зробив Володар Денетор?
– Ні те, ні інше. Та, найпевніше, він у жодному разі не ризикував би цією річчю, маючи лише таку примарну надію, яка втішила хіба би дурня. І не накликав би остаточної нашої руїни, яку годі відвернути, якщо Ворог знайде те, що шукав. Ні, ту річ слід було зберегти і заховати – заховати далеко та глибоко. Не користуватися нею – тільки якщо, кажу я, настала би для того невблаганна потреба, – але затаїти в недосяжному для Ворога місці аж до його безповоротної перемоги, коли нас уже нічого не хвилювало б, адже ми були б мертві.
– Ти, володарю, як і наказує тобі обов’язок, дбаєш лише про Ґондор, – сказав Ґандальф. – Однак є й інші народи, інші життя, і час на тому не обірвався б. Особисто я шкодую навіть рабів Ворога.
– І звідки ж ті інші люди сподіватимуться допомоги, якщо Ґондор упаде? – й собі запитав Денетор. – Якби ця річ лежала нині у глибоких підземеллях моєї Цитаделі, то ми б не трусилися від жаху в цьому мороці, боячись найгіршого, і наміри наші не похитнулися б. Якщо ти не дозволив мені пройти таке випробування, то ти ще мене не знаєш.
– А проте я тобі таки не довіряю, – відказав Ґандальф. – Бо якби довіряв, то прислав би ту річ сюди, тобі на зберігання, а не прирікав себе й інших на жорстокі муки. І тепер, вислухавши твої слова, довіряю ще менше – власне, не більше, ніж довіряв Боромирові. Е, ні, стримай свій гнів! Бо я
