Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Мері вклонився і, нещасний, пішов геть, оглядаючи лави Вершників. Загони вже готувалися від’їжджати: чоловіки затягували пояси, оглядали сідла, гладили коней, а дехто з тривогою вдивлявся в низьке небо. Й ніхто не помітив, як один із Вершників підійшов до гобіта і тихо прошепотів йому на вухо:
– Хоч нема охоти, та буде робота, – так у нас кажуть. І це мені допомогло.
Тоді Мері звів очі й побачив того самого Вершника, на котрого він звернув увагу ще вранці.
– Ти прагнеш їхати туди, куди вирушає Володар Марки, – це написано в тебе на обличчі.
– Так, – відказав Мері.
– Тоді ти поїдеш зі мною, – мовив Вершник. – Я посаджу тебе перед собою і прикриватиму плащем доти, доки ми опинимося далеко в полі, де ця пітьма стане ще темнішою. Думаю, що від такої пропозиції ти не відмовишся. Не озивайся ні до кого, ходімо!
– Красно дякую! – сказав Мері. – Дуже дякую тобі, пане, хоч і не знаю твого ймення.
– Не знаєш? – лагідно запитав Вершник. – Тоді називай мене Дернгельмом.
* * *
Отож, коли король вирушив на битву, перед Вершником Дернгельмом сидів гобіт Меріадок, і дужий сірий скакун Вітролов ніс їх на собі, майже не відчуваючи понадмірного тягаря: бо й сам Дернгельм був легший за багатьох чоловіків, але водночас був гнучкий і мав гарну поставу.
Так вони їхали вперед назустріч пітьмі. Потому розклали на ніч табір у вербових заростях, де Сніготоки впадали в Ентаву, – за вісім миль на схід од Едораса. Тоді знову продовжили путь через Східну Сторону та Болотисті Узграниччя, де праворуч од Вершників розлогі дубові ліси піднімалися на підніжжя пагорбів попід тінями похмурого Галіфірієну на кордонах Ґондору; а віддалік і ліворуч над багновищами, які живилися водою з устя Ентави, лежали тумани. Тим часом до їхнього війська долинула чутка про війну на Півночі. Поодинокі люди, втікаючи світ за очі, переказували звістки про недругів, котрі нападали на східні кордони Рогану, чи про армії орків, які маршем переходили Роганський Пустир.
– Уперед! Уперед! – кричав Еомер. – Пізно відступати. Твані Ентави прикривають нас із флангу. Нам слід поспішати. Вперед!
Так Король Теоден покинув своє королівство і тепер верста за верстою долав довгу звивисту путь, проминаючи один по одному сигнальні пагорби: Каленгад, Мін-Ріммон, Ерелас, Нардол. Але їхні вогні вичахли. Усі довколишні землі були сірі та завмерлі, попереду дедалі густішала тінь, і в кожному серці дедалі меншало надії.
* * *
РОЗДІЛ 4
ОБЛОГА ҐОНДОРУ
Піпіна розбудив Ґандальф. У їхній кімнаті палахкотіли свічки, бо крізь вікна всередину пробивалося тільки тьмяне світло; повітря було важке, ніби перед грозою.
– Котра година? – запитав Піпін, позіхнувши.
– Уже по другій, – відказав Ґандальф. – Час встати і причепуритися. Тебе покликав до себе Володар Міста, щоби повідомити твої нові обов’язки.
– А поснідати в нього можна буде?
– Ні! Я дам тобі поснідати – і до обіду ти вже нічого не отримаєш. Скупу їжу нині розподіляють лишень у належний час.
І Піпін сумно зиркнув на невелику скибку хліба і геть замалий для неї (на його думку) шматок масла, що чекали на нього біля кухлика водянистого молока.
– Навіщо ти мене сюди привіз? – запитав гобіт у чарівника.
– Це тобі дуже добре відомо, – відповів той. – Аби ти не встругнув якоїсь дурниці; а якщо тобі тут не подобається, то попрошу пригадати, що призвідця цієї мандрівки – ти сам.
Піпін лиш промовчав у відповідь.
* * *
Невдовзі він уже знову йшов поряд із Ґандальфом холодним коридором до Вежової Зали. Там у похмурій напівтемряві сидів Денетор, схожий на старого терплячого павука (так здалося Піпінові), котрий, напевно, відучора й не ворухнувся. Денетор знаком вказав Ґандальфові на стілець, а гобіт певний час стояв, залишений без уваги. Аж раптом старий звернувся до нього:
– Ну, пане Переґріне, сподіваюся, вчорашній день ти провів із користю і так, як тобі до вподоби? Утім, харчують у цьому місті, напевно, гірше, ніж ти сподівався.
Піпіна охопило незатишне враження, ніби Володар Міста якимсь робом дізнався про все, що гобіт казав чи робив. Та й тепер він, як видається, здогадувався про більшість Піпінових думок. Тож гобіт нічого не відповів.
– І чим же ти можеш мені прислужитися?
– Я гадав, пане, що ти розповіси мені про мої обов’язки.
– Розповім, коли з’ясую, на що ти здатний, – відповів Денетор. – Але найшвидше я довідаюся про це, либонь, тоді, коли ти будеш біля мене. Зброєносець із моєї зали попрохав дозволу піти в зовнішній гарнізон, тож ти тимчасово заміниш його. Чекатимеш на мене, виконуватимеш мої доручення і бесідуватимеш зі мною, якщо війна та наради залишать мені бодай часину дозвілля. Ти вмієш співати?
– Так, – сказав Піпін. – І навіть непогано – як для свого народу. Проте, володарю, ми не маємо пісень, які би гарно звучали у величних залах за лихих часів. Ми рідко співаємо про щось страшніше, ніж вітер чи дощ. Здебільшого мої пісні про те, що може розсмішити, ну, і про їжу та питво, звісно ж.
– І чому ж ці пісні не годяться для моїх залів у таку пору, як оця? Ми тут довго жили під покровом Тіні, то хіба не можемо послухати бодай відлуння з тих країв, яких вона ніколи не торкалася? Тоді ми принаймні переконаємося, що наша пильність була недаремна, хоча за неї ніхто й не подякував.
Піпінові тенькнуло серце. Він був не в захваті від того, що йому доведеться співати ширські пісеньки перед Володарем Мінас-Тіріта, особливо ж – ті кумедні співанки, які він знав найліпше: вони були надто… сільські, сказати б, для такої оказії. Та наразі йому відлягло: гобітові не наказали співати негайно. Денетор повернувся до Ґандальфа й узявся розпитувати його про рогіримів, про їхню політику, про становище королевого небожа Еомера. І Піпін дивувався, скільки всього Володар знає про народ, який живе дуже далеко, хоча сам Денетор, напевно, вже чимало років не покидав стін свого Міста.
Раптом Намісник махнув Піпінові й на часину знову відіслав його куди-інде.
– Іди до зброярень Цитаделі, – сказав він, – і візьми собі там стрій та зброю служника Вежі. Їх уже підготували. За моїм учорашнім наказом. Повертайся, коли переодягнешся!
Усе було так, як і сказав Денетор, тож Піпін незабаром уже переодягнувся в дивне вбрання, всуціль чорно-срібне. На ньому
