Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
– Тоді, Мітрандіре, ти маєш ворога, рівного собі, – сказав Денетор. – Щодо мене, то мені вже давно відомо, хто є головним капітаном Темної Вежі. Це все, з чим ти приїхав до мене? Чи, може, ти відступив, бо зустрів сильнішого за себе?
Піпін аж здригнувся, боячись, що Ґандальф вибухне раптовим гнівом, одначе страх гобіта був безпідставний.
– Може, й відступив би, – тихо відказав чарівник. – Але нам іще не час мірятися силою. І якщо сказане в давнину – правда, то анґмарський король загине не від руки мужа, бо судьба, що чекає на нього, прихована від Мудрих. Утім можливе й таке, що Капітан Відчаю ще заощаджує свій запал. Він керує своїми військами згідно з тією мудрістю, про яку щойно згадував ти: з тилу, женучи уперед ошалілих од страху рабів… Що ж до мене, то я приїхав радше для того, щоби подбати про зцілення поранених, адже Раммас розбито від краю до краю, і невдовзі морґульські війська продеруться крізь нього в різних місцях. І я прийшов головно для того, щоби повідомити про це. Незабаром на полях розпочнеться битва. Треба підготувати бойову вилазку. І нехай то будуть люди на конях. Вони стануть нашою короткою надією, бо ворогам наразі бракує хіба єдиного – вершників.
– У нас їх теж мало. Зараз найбільш доречним було би прибуття Вершників Рогану, – сказав Денетор.
– Спершу нам, либонь, доведеться стрічати інших новоприбулих, – відказав Ґандальф. – Утікачі з Кайр-Андросу вже близько. Острів програно. Ще одна армія вийшла з Чорної Брами й переправилася на північному сході.
– Дехто прокляв би тебе, Мітрандіре, за те, що ти радо приносиш погані новини, – сказав Денетор, – але для мене те, що ти кажеш, уже не новина: я знав про це ще вчора ввечері. Що ж до вилазки, то і я думав про це. Зійдімо вниз.
* * *
Час минав. Невдовзі сторожа на стінах уже могла бачити відступ зовнішніх загонів. Попервах невеликі гурти стомлених, часто – поранених людей рухалися майже хаотично, а дехто мчав стрімголов, утікаючи від переслідувачів. Ген на сході мигтіли далекі вогні, які, здавалося, потроху насувалися на рівнину. То горіли оселі та садиби. Потому з різних точок потекли прудкі річечки червоного полум’я і, звиваючись у пітьмі, злилися біля лінії дороги, що вела від Міської Брами до Осґіліата.
– Вороги… – бурмотіли люди. – Греблю зірвано. Онде вони наступають, роячись у проламах! І несуть смолоскипи, здається. А де ж наші воїни?
Наближалася вечірня пора, світло так потьмяніло, що навіть далекозорі вояки на Цитаделі могли мало що роздивитись у полях, окрім хіба що пожеж, яких дедалі більшало, та вогняних потоків, чимраз довших і швидших. Нарешті менш як за півтори версти від Міста їм упали в око бодай трохи організовані гурти воїнів, котрі крокували, а не бігли і трималися купи.
Спостерігачі затамували подих.
– Фарамир повинен бути серед них, – казали вони. – Він може керувати людьми та звірами. Він зуміє.
* * *
І от більшість тих, хто відступав, була вже на відстані півверсти од Міста. З пітьми позаду людей вихопився невеликий загін вершників – усе, що залишилося від ар’єргарду. Вони знову мусили завертати в останній момент, бо зітнулися з вогняними смугами, які насувалися на них. Потім раптом зчинився гамір, залунали несамовиті крики. Наскочили ворожі вершники. Смуги вогню перетворилися на потоки: то ряд за рядом ішли орки, несучи полум’я, і дикі південці з червоними стягами, котрі кричали хрипкими голосами, дедалі щільніше сходячись і намагаючись перепинити тих, хто відступав. А з понурих небес, пронизливо закричавши, упали крилаті тіні: назґули кидалися долі, щоб убивати.
Відступ обернувся на шалену втечу. Очманілі люди неслися хто куди, бігли світ за очі, кидали зброю, волали від страху та падали на землю.
І тоді на Цитаделі озвалася сурма, і Денетор нарешті вирядив воїнів у вилазку. Зібравшись під прикриттям Брами під грізними зовнішніми стінами, вони тільки й чекали його сигналу – всі вершники, котрі були в Місті. Й ґондорці кинулись уперед чітким строєм, погнали коней учвал і з гучним кличем напали на ворогів. А зі стін покотився клич у відповідь, адже першими на поле виїхали лицарі-лебеді з Дол-Амрота з Принцом і його блакитним стягом попереду.
– Амрот за Ґондор! – гукали люди. – Амрот за Фарамира!
Неначе грім, ударили вони ворогів із обох флангів, прикриваючи тих, хто відступав, але один вершник випередив їх усіх, прудкий, наче вітер, що лине між трав. Тіньогрив ніс його, сяйливого, бо він удруге відкрився, і з піднятої його руки струменіло світло.
Назґули верескнули і полетіли геть, бо їхній Капітан іще не прибув, аби кинути виклик білому вогню свого супротивника. Морґульські війська, зосереджені на своїх жертвах, було захоплено зненацька у швидкому русі, тож лави їхні порушились, і вони розлетілися, мов іскри від буревію. Загони втікачів із переможним криком розвернулись і вдарили по нападниках. Переслідувачі самі стали переслідуваними. Відступ перетворився на наступ. Поле було всіяно збитими з ніг орками та людьми; від смолоскипів, які люто шипіли, гаснучи та пускаючи кільця диму, йшов сморід. Кавалерія рвалася вперед.
Але Денетор не дозволив їй від’їхати надто далеко. Хоча ворога зупинили і навіть почали відтісняти назад, зі Сходу до супротивника прибували нові сили. Ґондорська кавалерія спинилася. Захищені нею, неначе щитом, загони втікачів перегрупувались і розміреним маршем рушили назад. Вони дійшли до Брами й увійшли до Мінас-Тіріта, гордо карбуючи крок, і мешканці Міста радісно їх зустрічали, возносячи їм хвалу. Проте серця всіх перебували в неспокої, бо чисельність цих загонів помітно зменшилася: Фарамир утратив третину своїх людей. А де ж бо він сам?
Фарамир прибув останнім. Його люди ввійшли в Місто. Повернулися кінні лицарі, в ар’єргарді яких несли стяг Дол-Амрота, повернувся і Принц. А перед ним – на його скакуні й у його руках – лежало тіло його родича, Фарамира, Денеторового сина, котрого знайшли на полі битви.
– Фарамире! Фарамире! – побивалися люди, плачучи на вулицях.
Але він не озивався, і його понесли звивистою дорогою вгору до Цитаделі, до батька. Щойно назґул ухилився від наступу Білого Вершника, смертоносний дротик уразив Фарамира, коли той завзято боровся з кінним витязем Гараду, і ґондорець упав на землю. Тільки атака Дол-Амрота врятувала Фарамира від того, щоби червоні мечі південців порубали його, лежачого, на шматки.
Принц Імрагіл приніс Фарамира до Білої Вежі й мовив:
– Ваш син повернувся, володарю, здійснивши величні подвиги, – і розповів про все, що бачив.
Але Денетор підвівся,
