Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

– Але… але, володарю… – Мері затнувся. – Я запропонував тобі свій меч. Я не хочу розлучатися з тобою так, Королю Теодене. Усі мої друзі подалися на битву, і я не хочу осоромитися, залишившись тут.

– Ми їдемо на конях, високих і прудких, – відказав Теоден, – і, хоча серце в тебе велике, ти не впораєшся з такою твариною.

– Тоді прив’яжи мене до спини котрогось зі скакунів чи підвісь до стремена абощо… – наполіг Мері. – Доведеться довго бігти – то я бігтиму, якщо не зможу їхати верхи, навіть якщо дощенту зітру собі ноги і доберуся до Мінас-Тіріта за багато тижнів після вас. Теоден усміхнувся.

– Що ж, коли так, то краще я вже везтиму тебе на Снігогриві, – мовив він. – Принаймні до Едораса, щоби поглянути на Медусельд, – бо саме туди я прямую. Але доти і Гладун цілком може везти тебе, бо справжні перегони розпочнуться, коли ми спустимося на рівнини.

Тоді підвелась Еовин.

– Ходімо, пане Меріадоку! – мовила вона. – Я покажу спорядження, яке я приготувала для тебе.

І обоє вийшли зі шатра.

– Араґорн, від’їжджаючи, попрохав мене лише про одне, – пояснила Еовин, коли вони йшли між наметів, – аби я озброїла тебе для битви. Я пообіцяла йому виконати це, як зумію. Серце підказує мені, що військове спорядження стане тобі у пригоді.

Тож Еовин повела Мері до одного з куренів у тому кутку, де мешкали королівські вартові. Зброяр виніс їм невеликий шолом, круглий щит і решту спорядження.

– Ми не знайшли панцира, що пасував би тобі, – мовила панна, – і нам забракло часу викувати для тебе кольчугу, проте ось – візьми цей міцний шкіряний камзол, пояс і ніж. Меча ти маєш.

Мері вклонився, а Еовин показала йому щит, схожий на той, який отримав Ґімлі, зі зображенням білого коня.

– Візьми ці речі, – сказала Еовин, – і нехай вони принесуть тобі успіх! Бувай наразі, пане Меріадоку! Проте, можливо, ми ще зустрінемося: ти і я.

* * *

Отак і лучилося, що пітьма дедалі густішала, а король Марки готувався вести своїх Вершників дорогою на Схід. На серцях у них було тяжко, а багато хто в темряві аж тремтів од страху. Проте то був суворий народ, вірний своєму володареві, тож тільки дехто наважився плакати чи нарікати уголос, навіть у Схові, де прихистилися біженці з Едораса: жінки, діти і старці. Над ними нависла судьба, та вони зустріли її мовчанням.

Швидко збігло дві години, й ось король уже сидів на своєму білому скакуні, шерсть якого аж мерехтіла в напівтемряві. Теоден здавався рославим і гордовитим, хоча волосся, що струменіло з-під його високого шолома, було біле, як сніг. І багатьох людей дивував його вигляд, і дух їхній підносився, бо король уже не був згорбленим і боязким.

Там, на широких пониззях гомінкої ріки, вишикувались у бойовому порядку кільканадцять загонів Вершників – добрих п’ять сотень і ще п’ятдесят воїнів при повному озброєнні та ще не одна сотня людей зі запасними кіньми і з легким спорядженням. Озвалася єдина сурма. Король здійняв руку – і військо Марки мовчки виступило в путь. Першими рухалися дванадцять уславлених Вершників із королівського дому. Опісля їхали король і Еомер – праворуч од нього. Він щойно попрощався зі сестрою, вгорі у Схові, і його гнітив спогад про це, все ж усі Еомерові думки линули вперед – випереджаючи дорогу, що прослалася перед ними. За королем їхав Мері на Гладуні, а поряд – ґондорські гінці та ще дванадцятеро королівських придворних. Усі проїздили повз довгі ряди людей, котрі зі суворими обличчями завмерли в очікуванні. А наприкінці ряду один із них звів очі й кинув на гобіта пронизливий погляд. Коли ж Мері глянув на воїна у відповідь, то йому здалося, що той юнак був нижчий і стрункіший за інших. Гобіт помітив блиск його сірих ясних очей і раптом здригнувся, бо збагнув, що це обличчя людини, котра втратила надію і вирушає на пошуки смерті.

Військо спускалося сірою дорогою вздовж Сніготоків, що несли свої гомінкі води камінням, минаючи маленькі села Нижнього Капища та Верхнього Потоку, а з численних темних дверей на воїнів дивилося чимало сумних жіночих очей. Отак – без ріжків, без арф і без мелодики людських голосів – розпочався великий похід на Схід, оспіваний у роганських піснях, що їх складали різні покоління людей, котрі жили опісля.

З Капища Смурного хмурого ранку

повів капітанів Тенґелів син –

до Едораса, відвічних тих зал

Марки охоронців – туманних зал,

злоторізьблених, пітьмою вкритих.

Він попрощав народ свій вільний,

трон свій високий, і місця священні, –

закінчено учту, і світло зів’яло.

Рушив король, а страх – вслід за ним,

доля ж – попереду. Вірно він

клятви дотримав усі, що давав.

Ішов Теоден усі п’ять днів і ночей

на схід: уперед еорлінґи! –

До Болотистих Узгранич, до лісу Фірієн –

шість тисяч списів до Сонця Спадного,

до Мундбурґа мужнього під Міндоллуїном,

полуденного міста морських королів,

що в пастці ворожій, в кільці вогняному.

Гнала їх Судьба, а Морок ковтнув

коней, і кінноту – і цокіт копит

у тиші згинув, – залишивши лиш пісню сумну.

І справді, король приїхав до Едораса, коли згустилася пітьма, хоча був щойно полудень. Там він зупинився лише ненадовго, щоби до війська могли долучитися ті шістдесят Вершників, котрі спізнилися на збір. І, пообідавши, Теоден наказав знову ладнатись у путь, і ласкаво попрощався зі своїм зброєносцем. А Мері востаннє попрохав дозволу не розлучатися з ним.

– Твій Гладун не витримає нашої подорожі, – я вже казав тобі про це, – мовив Теоден. – І що робитимеш ти, пане Меріадоку, під час страхітливої битви, яку нам доведеться дати на полях Ґондору? Хоча ти і мій мечоносець, і серце у тебе велике, проте – не вельми високий зріст.

– Цього ніхто не знає, – відказав Мері. – Та навіщо, володарю, ти взяв мене за свого мечоносця, якщо не збирався залишити при собі? Я не хочу, щоби про мене тільки і згадували в піснях як про гобіта, котрого ніколи нікуди не брали!

– Я взяв тебе, щоби зберегти тобі життя, – відповів Теоден, – і щоби ти вчинив так, як я накажу. Жоден із Вершників не може тебе везти, бо ти будеш зайвим тягарем для нього.