Борва мечів - Джордж Мартін
Серце її затріпотіло, наче пташка у сильці.
— Скажіть йому, Джорагу. Скажіть, що він помиляється.
— А бодай би тебе, Селмі, Інші вхопили! — Пан Джораг жбурнув меча на килим. — Я шпигував лише спочатку, халісі… перш ніж я взнав вас… перш ніж покохав…
— Не смійте вимовляти це слово! — скинулася Дані у гніві. — Як ви можете?! Чого вам наобіцяв Узурпатор? Золота? Скільки?
Невмирущі казали, що її зрадять ще двічі — за золото і за любов.
— Відповідайте, що вам обіцяли!
— Варис казав… я зможу повернутися додому. — Він похнюпив голову аж на груди.
«Це ж я хотіла подарувати тобі повернення додому!» Її дракони відчули материну лють. Візеріон заревів, пирхнув сірим димом з писку, Дрогон збурив повітря чорними крилами, а Раегар викрутив голову набік і відригнув полум’я. «От би сказати слово та спалити обох на місці.» Невже нікому навколо себе не можна довіритися? Невже ніхто не вбереже її од лиха?
— Невже усі лицарі Вестеросу такі ж облудні, як ви двоє? Геть звідси, поки мої дракони вас не засмажили! Цікаво, як смердять смажені зрадники? Чи не гірше, ніж збіжні труби Бурого Бена? Забирайтеся геть!
Пан Барістан підвівся з коліна повільно і незграбно. Уперше він виглядав на свої роки.
— Куди накажуть піти ваша милість?
— До пекла, служити королю Роберту! — Дані відчула гарячі сльози на щоках. Дрогон верещав, теліпаючи хвостом. — Бодай би вас Інші ухопили…
«Ідіть геть, назавжди, обоє… наступного разу, як побачу ваші пики, накажу стяти вам зрадницькі голови.» Та слова не вимовлялися. «Вони зрадили мене. Але і врятували. А ще набрехали і обдурили.»
— Ходіть до…
«Мій ведмедю, мій лютий могутній ведмедю… що я без тебе робитиму? А старий… він був другом мого брата…»
— Ходіть обоє до… до…
«Куди?»
І раптом вона зрозуміла.
Тиріон VII
Тиріон вдягався у темряві, дослухаючись до тихого подиху дружини у їхньому спільному ліжку. «Спить» — подумав він, коли Санса щось раптом тихенько промурмотіла — може, ім’я, хоча він не розчув, яке саме — і перевернулася набік. Як чоловік і дружина вони поділяли ліжко, але більше нічого спільного не мали. «Навіть сльози вона лишає тільки собі.»
Він чекав вибуху горя та гніву, коли розповідав дружині про смерть її брата. Але Сансине обличчя лишилося таким непорушним, що він аж злякався, чи розуміє вона його слова. І лише пізніше, з-за великих дубових дверей, вух його досягло тихе схлипування. Тиріон поміркував, чи не піти до неї, чи не розрадити бодай чимось. «Та ні» — мусив він нагадати собі, — «вона не схоче розради від жодного з Ланістерів». Найбільше, що він міг — уберегти її від найбридкіших подробиць Червоного Весілля, про які дійшли звістки з Близнюків. Тиріон вирішив, що Сансі краще не чути, як понівечили тіло її брата, як труп її матері викинули оголеним до Зеленозубу в дикунському знущанні з поховального звичаю дому Таллі. Останнє, чого потребувала зараз нещасна дівчинка — зайвої поживи для своїх нічних жахіть.
Та цієї турботи було не досить. Він огорнув її плечі киреєю молодої, присягнувся берегти і захищати, але то був жарт не менш жорстокий, ніж королівський вінець, який Фреї припасували до голови лютововка, пришитої на плечі Робба Старка. І Санса розуміла це незгірш нього. Як вона дивилася на нього, як кам’яніла, коли лягала з ним у ліжко… коли він був з нею, то не забував ані на мить, хто він такий і від кого походить. Бо найперше цього не забувала Санса. Ще й досі вона щоночі ходила до божегаю молитися, і Тиріон щоразу питав себе, чи не про його смерть підносяться її молитви. Вона втратила свій дім, своє місце у світі, а з ним усіх, кого любила і кому вірила. «Зима насувається» — проказувало гасло дому Старк, і зима справді насунулася на них у кривавій помсті. «А над домом Ланістер начебто пашіє жарке літо. Чому ж мені так зимно, мовби мене Інші ухопили?»
Він натягнув чоботи, пристебнув кирею пряжкою з левовою головою і вислизнув у освітлений смолоскипами замковий прохід. Від свого шлюбу Тиріон мав наразі єдиний зиск: завдяки ньому він спромігся втекти з Маегорового Острогу. Обтяжений дружиною та челяддю, він потребував кращих покоїв, ніж мав раніше; пан батько погодився з ним і хутко вигнав князя Гиліса з просторих помешкань нагорі Кухарської Вежі. О, нові покої були справді розкішні: величезна опочивальня, чимала світлиця, лазня та вдягальня для дружини, невеличкі кімнатки для Пода та Сансиних покоївок. Навіть Бронова келія коло сходів мала таке-сяке вікно. «То радше стрілецька бійниця, ніж вікно… але хоч світло пускає.» Щоправда, просто через дворище знаходилася головна кухня замку, але Тиріон вважав її звуки та пахощі незрівнянно приємнішими, ніж товариство рідної сестри у Маегоровому Острозі. Що рідше він її бачитиме, то менше матиме клопоту.
Тиріон почув, як хропе Брелла, коли проминав її келію. Шая за це на неї скаржилася, та то була невисока ціна за корисну людину. Варис особисто привів йому на службу жінку, яка за минулих часів порала міське хазяйство князя Ренлі, а відтак блискуче навчилася удавати з себе глуху, сліпу та німу.
Запаливши свічку, він пробрався до челядинських сходів і пішов униз. Поверхи нижче від його власного були тихі та мовчазні; кроків, окрім своїх власних, він не почув. Тиріон спускався нижче й нижче, аж до найнижчого поверху, а тоді під землю, і зрештою опинився у похмурому підземеллі з кам’яним склепінням над головою. Майже всі будівлі замку з’єднувалися між собою під землею, і Кухарська Вежа не становила винятку. Тиріон прошкандибав довгим темним проходом, знайшов потрібні йому двері, штовхнув їх і зайшов усередину.
Там його чекали драконячі черепи, а серед них — Шая.
— А я гадала, що мосьпан про мене забув.
Її сукня висіла на чорному зубі заввишки майже з неї, а вона стояла між щелепами дракона у чому мати народила. «Балеріон» — подумав він. Чи то була Вхагар? Один драконячий череп не надто відрізнявся від іншого.
Від самого видовища він піднявся і затвердів.
— Ану виходь звідти!
— Не вийду. — Вона вишкірилася своєю найлукавішою та найхтивішою посмішкою. — Мосьпан має врятувати мене з пащі дракона.
Та коли
