Борва мечів - Джордж Мартін

— Шає…

Він сягнув по неї, але вона крутнулася і вивільнилася.

— Ні, ви маєте мене спіймати! — Її голос долітав зліва. — Невже мосьпан змалку не грався у дів та чудовиськ?

— Ти звеш мене чудовиськом?

— Ви таке ж чудовисько, як я діва. — Вона була вже позаду, тихі кроки чулися на підлозі. — Та однак ви мусите мене впіймати!

Зрештою він її упіймав — та лише тому, що вона сама дозволила. Коли Шая ковзнула у його обійми, він уже збуряковів лицем і геть засапався, втомившись вибиратися з драконячих черепів. Та все забулося, щойно Тиріон відчув у пітьмі, як її малі груденята притиснулися до його обличчя, як твердий малий сосок легенько мазнув по губах і тому місцю, де колись був ніс. Тиріон стягнув її на підлогу.

— Мій велетню, — видихнула вона, коли він устромився. — Мій велетень прийшов мене рятувати.

Опісля вони лежали, сплівши руки та ноги, між драконячих черепів. Тиріон притулився своєю головою до її, вдихаючи тонкі та чисті пахощі її волосся.

— Треба повертатися, — мовив він з неохотою. — Напевне, скоро світанок. Санса прокинеться.

— То давай їй сон-вино, — відповіла Шая. — Пані Танда дає його Лолисі. Хай вип’є кухлика перед сном, і ти зможеш гойдати мене просто у її ліжку, а вона і не почує.

Шая захихотіла.

— Треба якось уночі так і зробити. Чи мосьпанові до вподоби? — Її рука знайшла його плече і почала розминати м’язи. — В тебе шия твердіша за камінь. Що тебе так турбує?

Тиріон не бачив перед очима навіть власних пальців, але заходився рахувати, загинаючи їх.

— Моя дружина. Моя сестра. Мій небіж. Мій батько. Тирели. — Тепер довелося задіяти другу руку. — Варис. Пицель. Мізинець. Червоний Гаспид Дорну.

Лишився останній палець.

— Обличчя, що дивиться на мене з води, коли я вмиваюся.

Шая поцілувала його скаліченого носа.

— Це відважне обличчя. Добре та чесне. Шкода, що я його зараз не бачу.

У голосі її бриніла уся чарівна невинність світу. «Невинність?! Йолопе, вона шльондра. Про чоловіків вона знає лише те, що теліпається між їхніх ніг. Дурень ти безголовий.»

— А я ладен його ніколи не бачити, та де ж пак. — Тиріон випростався і сів. — У нас обох попереду довгий день. Дарма ти загасила ту свічку. Як ми маємо шукати одяг?

У відповідь вона засміялася.

— То може, підемо до покоїв голяка?

«Якщо нас побачать голяка, висіти тобі на шибениці з волі пана батечка.» Винайнявши Шаю Сансі за покоївку, Тиріон отримав привід балакати з нею, не боячись людського ока. Та щодо безпечності її становища себе не дурив. Адже Варис попереджав…

— Я вигадав для Шаї цілу історію її життя, але ж іще тоді, коли мав дурити лише Лолису і пані Танду. Ваша сестра значно підозріливіша. Якщо вона запитає, що мені відомо про вашу панну…

— То ви розкажете якусь спритну побрехеньку.

— Ні. Я розкажу, що вона — пересічна табірна дівка, яку ви надибали перед битвою на Зеленозубі та привезли до Король-Берега проти наказу вашого батька. Пані королеві я не брехатиму.

— Ви ж брехали їй раніше. Може, мені розповісти її милості, коли саме?

Євнух зітхнув, досадуючи.

— Ви ріжете мене без ножа, ласкавий пане. Я вірно вам служив, але так само вірно мушу служити і королеві — завжди, коли маю таку змогу. Як гадаєте, чи довго я проживу на світі, щойно вона вирішить, що більше не матиме з мене зиску? Адже я не маю ані лютого сердюка на свій захист, ані звитяжного брата, що помститься за мою смерть — лише кілька маленьких пташечок, які шепочуть мені на вушко. І саме їхнім шепотом я мушу щоранку купувати собі життя.

— Не знаю, чи пробачите ви мені, але я за вами не плакатиму.

— Пробачу. Але й ви мусите пробачити мені, якщо я не плакатиму за Шаєю. Зізнаюся, геть не розумію, чим це вона зурочила таку розумну людину, як ви — адже ви поводитеся з нею, мов найнеобачніший бовдур у світі!

— Ви зрозуміли б, якби не були євнухом.

— Отакої! То чоловікові можна мати або розум, або ковбасину між ніг, а одночасно те і друге зась? — Варис захихотів. — Мабуть, у такому разі я мушу дякувати тому, хто мене обрізав.

«Павук має свою правду.» Тиріон спробував намацати власне спіднє у пітьмі, населеній драконами. На серці в нього було млосно та незатишно: до напруги від постійної небезпеки, що аж бриніла, наче шкіра на бубні, домішувалося ще й почуття вини. «Бодай би Інші забрали собі ту вину» — подумав він, натягаючи сорочку через голову. — «Чого я маю почуватися винним? Дружина не хоче од мене геть нічого. А надто — те, що, здається, хоче її.» Може, варто хоч їй сказати про Шаю. Він не перший, хто тримає при собі підбічницю. Навіть такий чесний та шляхетний Сансин батечко нагуляв їй брата-байстрюка. Може, Санса ще й зраділа б почути, що її чоловік бавиться з Шаєю — зате їй самій не доводиться силувати себе.

«Е ні, цього не можна.» Обітниці обітницями, а такій дружині довіряти зась. То між ніг Санса ще діва, та у справах зрадницьких уже далеко не цнотлива — виказала ж вона Серсеї задум власного батька. Дівчата її віку не надто знані вмінням тримати таємниці при собі.

Єдиний безпечний шлях — якось позбавитися Шаї. «Може, віддати її Чатаї?» — поміркував Тиріон, хоч і не надто охоче. У бурдеї Чатаї Шая матиме стільки шовків та коштовностей, скільки забажає, і чемних вельможних відвідувачів. Таке життя далеко краще за те, яким вона жила до зустрічі з ним.

Якщо ж вона втомилася заробляти собі на хліб, розкидаючи ноги, можна спробувати влаштувати їй шлюб. «Віддати її Бронові, абощо?» Сердюк ніколи не гребував недоїдками з тарілки господаря, а нещодавно ще й лицарем зробився — кращого жениха годі шукати. «Або панові Талладу?» Тиріон помічав пекучо-пристрасні погляди, які той раз у раз кидав на Шаю. «Чом би й ні? Високий, стрункий, не позбавлений вроди — від голови до п’ят хвацький молодий лицар.» Таллад, певна річ, знав про Шаю лише те, що вона юна і гарненька покоївка у замковій службі. «Якщо ми їх одружимо, а