Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Відповіді не було. Я трохи постояв недвижно, сподіваючись, що він підійде до мене, але він не робив цього.

Тоді я гукнув:

— Гаразд. Щодо мене, згоден вважати наше протиборство закінченим.

Я пішов далі. Трохи згодом дійшов до виходу і вийшов крізь нього.

Він стояв зовні, дивлячись на масивний порцеляновий фасад.

— Добре, — відгукнувся він.

Я підійшов ближче.

— Це ще не все, — проказав він, не повертаючись до мене.

— Так?

— Гадаю, вони вирішили витягти туза з рукава, — сказав він.

— Хто? Як? І навіщо?

— Мама та Лоґрус, — пояснив він. — Аби посадити тебе на трон. Хто така Наречена Каменя?

— Гадаю, це Корал. Здається, я чув, як Дара одного разу вжила цей термін. А в чому річ?

— Я випадково почув, як вона давала вказівки декому з Гендрейків. Вона відправляє спеціальну команду викрасти цю жінку й доправити її сюди. У мене склалося враження, що вона має бути твоєю королевою.

— Це безглуздя, — сказав я. — Вона одружена з моїм приятелем Люком. Вона — королева Кашфи...

Він стенув плечима.

— Кажу тобі те, що чув, — сказав він. — Це якимось чином пов’язане з отією проблемою рівноваги сил.

І дійсно. Я не подумав про таку можливість, але це здавалося цілком логічним. Разом із Корал Двори автоматично отримали б Судний Камінь, або Око Змії, як його тут називають, і це, певна річ, вплинуло б на баланс сил. Втрата для Амбера, набуток для Дворів. Цього може виявитися достатньо, аби отримати те, чого прагнув я, — гармонії, здатної відтермінувати катастрофу на невизначено довгий час.

Дуже шкода, що я не міг дозволити, аби це сталося. Бідолашну дівчину й так уже засмикали, бо вона мала нещастя опинитися в Амбері в невідповідний час, бо вона мала нещастя відчути до мене симпатію. Я згадав, як колись поринув у абстрактні філософські роздуми й дійшов висновку, що, так, це буде правильно пожертвувати однією невинною людиною заради блага багатьох. Це було ще в коледжі, і йшлося в тому філософствуванні про принципи, здається. Але Корал була мені приятелькою, кузиною і, в певному значенні, коханкою, хоч це і сталося за дуже дивних обставин, і зараз, швиденько проаналізувавши свої до неї почуття, аби знову не бути заскоченим зненацька, я зрозумів, що, можливо, я в неї й закохався. І все це означало, що філософія вчергове зазнала поразки, зустрівшись із реальністю життя.

— А як давно вона відправила ту команду, Юрте?

— Не знаю, коли вони відбули; не знаю навіть, чи вони вже відбули чи ще ні, — відповів він. — Але, враховуючи різницю в часі, вони могли вже не тільки вирушити на завдання, а й повернутися.

— Твоя правда, — визнав я й пробурмотів: — От лайно!

Він розвернувся й подивився на мене.

— Тобто, це важливо і з багатьох інших причин, я так розумію? — поцікавився він.

— Це важливо для неї, а вона важлива для мене, — відповів я.

На його обличчі з’явився вираз щирого здивування.

— У такому разі, — сказав він, — чому б тобі просто не дозволити їм притягти її сюди? Якщо тобі доведеться сісти на трон, це підсолодить пілюлю. Якщо не доведеться, вона, хоч як, а залишиться з тобою.

— Важко таїти свої почуття, навіть серед нечарівників, — зауважив я. — Її можуть тримати як заручницю, аби я не вибрикував.

— Ось що. Не хотів казати, але це мене тішить... Тобто... Мене тішить, що тобі небайдуже до когось, крім себе.

Я нахилив голову. Мені хотілося підійти до нього, доторкнутися до нього, але я не став цього робити.

Юрт тихенько замугикав, як він іноді робив хлоп’ям, коли щось обмірковував. А тоді сказав:

— Ми мусимо дістатися до неї, перш ніж це зроблять вони, і заховати її десь у безпечному місці. Або, якщо вона вже у них, відбити її.

— Ми?

Він посміхнувся, чого зазвичай ніколи не робив.

— Ти ж знаєш, яким я став. Я по-справжньому крутий.

— Сподіваюсь, — сказав я. — Але ти ж розумієш, що станеться, якщо хтось дізнається, що за цим стояла парочка братиків з роду Саваллів? Чекай на вендету з боку Гендрейків, скоріш за все.

— Навіть якщо це Дара їх на це намовила?

— Це виглядатиме так, наче вона їх підставила.

— Домовились, — сказав він. — Жодних свідків.

Я міг би додати, що запобігти вендеті означає зберегти життя купі народу, але це, хай як, а пролунало б дещо лицемірно. Натомість я сказав:

— Сила, яку ти отримав від Фонтана, дає тобі змогу діяти як «живий Козир». Принаймні я чув, що цей феномен називали саме так. Мені здається, саме так ти переміщав Джулію, і себе разом з нею.

Він кивнув.

— Можеш терміново перекинути нас звідси до Кашфи?

Повітря наповнилося дзвоном: десь далеко залунав величезний гонг.

— Я можу робити все, що роблять Козирі, — відповів він, — і з собою я можу брати кого завгодно. Єдина заковика в тому, що Козирі на таку відстань не діють. Мені доведеться переносити нас за кілька стрибків.

Гонг пролунав знову.

— Що там таке відбувається? — запитав я.

— Цей шум? — перепитав він. — Це знак, що незабаром розпочнеться похорон. Його чути по всіх Дворах.

— Невчасно.

— Може, так, а може, й ні. Це наводить мене на думку.

— Кажи, що за думка?

— Похорон стане нашим алібі, якщо нам доведеться прибрати когось із Гендрейків.

— Яким чином?

— Різниця в часі. Ми йдемо на похорон і даємо себе помітити. Потім вислизаємо, виконуємо свою справу, повертаємося та залишаємося до кінця церемонії.

— Ти гадаєш, часовий потік дасть це зробити?

— Я гадаю, що шанс у нас є, і непоганий. Я зробив купу стрибків по всіх усюдах. І починаю по-справжньому відчувати часові потоки.

— Тоді ми спробуємо. Чим більше плутанини, тим краще.

І знову загудів гонг.

Червоний, колір вогню чи колір життя, що тече в наших жилах, у Дворах Хаосу — колір жалоби. Я вирішив скористатися спикардом, а не образом Лоґрусу, аби викликати відповідний одяг для себе. Було у мене бажання уникати наразі будь-якого спілкування, навіть цілком світського, з цією Силою.

Юрт козирнув нас до свого житла, де у нього