Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Ми вмилися, розчесалися, опорядилися, швиденько вдяглися. Я змінив подобу, те ж саме зробив і Юрт, і ми знову причепурилися, уже в цьому вигляді, а вже потім взялися вбиратися відповідним чином. Сорочка, бриджі, камзол, плащ, сандалі, браслети, шарф та бандана — ми виглядали на всі сто. Зброю мусили залишити. Вирішили повернутися по неї, коли вдасться ушитися.

— Готовий? — запитав мене Юрт.

— Так.

Він узяв мене за руку, і ми, перемістившись, прибули на внутрішній периметр Плази на Краю Світу, де блакитне небо затьмарювалося, наче над пожежею, над шерегою факельників, що вишикувалися уздовж маршруту, яким мала йти жалобна процесія. Ми теж змішалися з натовпом, бажаючи, щоб нас побачили якомога більше людей. Мене привітали кілька знайомих. На нещастя, більшість із них хотіли зупинитися та поговорити, оскільки давно мене не бачили. У Юрта були такі ж проблеми. Майже всі цікавилися, чому ми тут, а не біля Телбейна, масивного, скляного шпиля Хаосу, що височів далеко за нашими спинами. Раз у раз повітря починало вібрувати, коли гонг видавав нову серію розкотистого гудіння. Вібрація відчувалася й у нас під ногами, бо ми були дуже близько до її джерела. Ми неспішно простували Плазою, прямуючи до величезної споруди з чорних брил на самому краю Безодні, брамою в якій слугувала арка з омахів замерзлого полум’я, і з нього ж складалися і сходи, що вели вниз, кожна сходинка, кожний поручень. Гігантський амфітеатр під нашими ногами також охоплювало полум’я, і він, сяючи, дивився на чорну брилу, що стояла на краю всього, і за нею не було стіни, а лиш розчахнута порожнеча Безодні та її сингулярність[185], звідки вийшло все суще у світі.

Ніхто поки що туди не заходив, і ми стояли біля вогняної брами та дивилися назад, на той маршрут, яким йтиме процесія. Ми кивали привітним демонським обличчям, здригалися від звуків гонга, дивилися на небо, яке тим часом потемнішало ще сильніше. Раптом увесь мій розум наповнила чиясь потужна присутність.

— Мерліне!

І негайно в моїй уяві виник Мандор у зміненій подобі. Він був у червоних жалобних шатах і дивився вниз на свою руку, а пальців я не бачив, бо, мабуть, саме там у нього був Козир із моїм зображенням, і виглядав він таким роздратованим, яким я його не бачив дуже давно, а може, й ніколи.

— Так? — відгукнувся я.

Його погляд ковзнув повз мене. Вираз обличчя раптом змінився, брови поповзли вгору, губи розтулилися.

— Це Юрт з тобою? — запитав він.

— Точно, він.

— А у мене з нашої останньої розмови, — повільно проказав він, — склалося враження, що ви маєте не найкращі взаємини.

— Ми домовилися не повертатися до наших суперечок під час похорону.

— Хоч це виглядає дуже цивілізовано, я не впевнений, що це розумно, — сказав він.

Я посміхнувся.

— Я знаю, що роблю, — відказав я йому.

— Справді? — зронив він. — Тоді що ти робиш в соборі замість бути тут, у Телбейні?

— Ніхто мені не сказав, що я маю бути в Телбейні.

— Це дивно, — відповів він. — Ваша мати мала попередити і тебе, і Юрта, що ви маєте брати участь у жалобній ході.

Я помотав головою і повернувся до Юрта.

— Юрте, ти знав, що ми маємо брати участь у процесії? — запитав я.

— Ні, — відказав він. — З одного боку, начебто й мали б, а з іншого — ми під чорною вартою, а вони, мабуть, бажають, щоб ми не висовувалися. А з ким ти це розмовляєш?

— З Мандором. Він каже, Дара мала нас попередити.

— Мені вона нічого не казала.

— Ти чув? — звернувся я до Мандора.

— Так. Тепер це не має значення. Ходіть сюди, ви обоє.

Він простягнув іншу руку.

— Він кличе нас, негайно, — сказав я Юртові.

— Чорт забирай! — буркнув собі під ніс Юрт, роблячи крок уперед.

Я дотягнувся до руки Мандора й ухопився за неї, а Юрт підійшов ближче й узявся за моє плече. Ми зробили крок уперед й опинилися у головному залі Телбейна на першому поверсі, серед глянсових та мерехтливих стін. Етюд у чорних, сірих, болотяно-зелених та винно-червоних тонах, канделябри-сталактити, вогняні скульптури попід стінами, а між ними розвішені лускаті шкури. Під склепінням повільно плавають водяні сфери, наповнені химерними створіннями. У залі товпом товпилися вельможні гості, рідня, кур’єри, наче вогняне море хвилювалося навкруги катафалка в центрі залу. Гонг бомкнув знову, саме тоді, коли Мандор щось нам сказав.

Він зачекав, доки стих розкотистий гул, і повторив:

— Я кажу, Дари ще немає. Ходіть, віддайте шану, і хай Бенкес покаже вам ваші місця в процесії.

Кинувши погляд в напрямку катафалка, я помітив неподалік і Тмера, і Таббла. Тмер розмовляв із Бенкесом, Таббл з особою, що стояла до мене спиною, і я не міг розпізнати, хто це. Раптом мені стукнула жахлива думка.

— А чи передбачені, — запитав я, — достатні заходи безпеки під час процесії?

Мандор усміхнувся.

— Серед присутніх багато охоронців, — сказав він, — а ще більше розставлено уздовж шляху. Кожну секунду ви будете під оком.

Я зиркнув на Юрта, пересвідчитися, чи він це чує. Той кивнув.

— Дякую.

Вивергаючи подумки довгі рулади брудної лайки, я попрямував до труни, Юрт за мною. Єдине, що спадало мені на думку, — це звернутися до Лабіринту, аби він послав сюди мого фантома і той мене замінив. Але Лоґрус негайно розпізнає підставу за сплеском енергії. А якщо я просто піду з церемонії, мою відсутність не лише помітять, але мене, можливо, і вистежать. Можливо, це зробить сам Лоґрус, щойно Дара звернеться до нього по пораду. Тоді всі дізнаються, що я виступив проти спроби Лоґрусу відновити рівновагу сил, і тоді я буду не просто по вуха в лайні; ні, хвилі лайна накриють мене з головою. Я не такий дурний, аби вважати себе незамінним.

— То як ми це зробимо, Мерліне? — пошепки спитав мене Юрт, коли ми встали у хвіст черги, що повільно просувалася.

Гонг пролунав знову, і канделябри увійшли з ним у резонанс.

— Не бачу, як нам