Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Звідси через Козир це неможливо зробити, — відповів він. — Не знаю, може, за сприятливих умов... але тут стільки перешкод...

Я намагався пригадати якесь заклинання, якийсь засіб зв’язку чи агента, якому можна дати відповідне доручення. Ідеально згодився би Привид. Але ж він подався досліджувати просторові асиметричні ефекти в Залі Скульптур, і це може затягнутися надовго.

— Я міг би дістатися туди дуже швидко, — визвався Юрт, — а враховуючи різницю в часі, й повернутися раніше, ніж хтось помітить, що я зник.

— А в Кашфі ти знаєш дві особи, з якими можна переговорити, — нагадав йому я. — І це Люк і Корал. Вони обоє бачили тебе в церкві, коли ми з тобою намагалися вколошкати один одного. А потім ти поцупив у Люка батьківського меча. Скажу, довго не розмірковуючи: він спробує тебе вбити, щойно побачить, а вона закричить на ґвалт.

Черга просунулася вперед на кілька кроків.

— То я не звертатимуся по допомогу, — сказав він.

— Еге ж, — відповів я. — Я знаю, що ти крутий, але Гендрейки — профі. А до того ж Корал, без сумніву, чинитиме шалений опір тобі як рятівникові.

— Ти ж чаклун, — сказав Юрт. — Якщо ми дізнаємося, хто тут охорона, чи не можеш ти накласти на них чари, аби їм здавалося, наче вони бачать нас увесь час аж до кінця похорону? Тоді ми можемо щезнути, і все буде потай.

— Маю таку підозру, що або матуся, або наш старший братик наклали на охоронців захисні чари. Я б обов’язково так зробив, бо тут ідеальні умови для кілерів. Якби я відповідав за безпеку в цьому місці, то б не дозволив нікому лізти в голови до моїх людей.

Ми прочовгали вперед, ще трохи. Нахилившись убік та витягнувши шию, я вже міг бачити в просвітах між головами тих, хто був попереду, усохле демонське тіло старого Свейвілла, у пишних шатах, зі змією з червоного золота на грудях, в труні, утвореній з омахів полум’я. Вічний супротивник Оберона нарешті відбував на зустріч із ним.

Коли ми підійшли ще ближче, мені спало на думку, що цю проблему можна вирішити й геть по-іншому. Мабуть, я надто довго жив серед товариства, недосвідченого в чарах. Я й думати забув про магію, спрямовану проти магії, про складні змішані закляття. Що з того, що охоронці, скоріш за все, мають на собі захист від маніпулювання з їхніми органами відчуттів? Хай собі. Треба знайти шлях, як це обійти.

Ще один удар у гонг. Коли луна стихла, Юрт нахилився ближче.

— Я тобі ще не сказав головного, — прошепотів він.

— А саме? — зацікавився я.

— Там, на Шляхах Саваллів, я прийшов домовлятися з тобою ще й тому, що до біса наляканий, — проказав він.

— Що тебе налякало?

— Принаймні хтось із них, може, Мандор, а може, Дара, прагнуть більшого, ніж рівноваги сил; вони бажають повної перемоги Лоґрусу, Хаосу. Я знаю, що це так. А я не тільки не хочу брати в цьому участі, я не хочу, щоб так сталося. Тепер, коли я можу відвідувати Тіні, я не хочу, щоб їх знищили. Не хочу, аби перемогла якась одна сторона. Хоч і тотальний контроль з боку Лабіринту, можливо, був би анітрохи не кращим.

— Звідки у тебе впевненість, що хтось із них насправді цього прагне?

— Вони вже спробували одного разу, з Брандом, хіба ні? Він мав намір зруйнувати весь порядок.

— Ні, — сказав я. — Він планував зруйнувати старий порядок, а тоді замінити його власним. Він був революціонером, а не анархістом. Збирався створити новий Лабіринт усередині породженого ним самим Хаосу, цілком реальний, але такий, що належав би тільки йому.

— Його просто надурили. Він ніколи б не спромігся зробити щось подібне.

— Як дізнатися, поки не спробуєш? А спробувати йому не довелося.

— Хай там як, а я боюся, що хтось хоче поставити хрест на реальному стані речей. Якщо їм удасться її викрасти, вони зроблять величезний крок у цьому напрямку. Якщо ти не здатний намутити щось, аби прикрити нашу відсутність, гадаю, ми мусимо просто піти звідси й спробувати зробити, що зможемо.

— Не зараз, — відказав я. — Зачекай. Я щось вигадаю. Як тобі така ідея: я не відшукуватиму охоронців серед натовпу і не гіпнотизуватиму їх. Натомість я застосую трансформацію. Візьму якихось двох хлопів і зроблю їх нашими двійниками. Щойно я це зроблю, ти козирнеш нас звідси. Жодних галюцинацій для жодної особи. Усі бачитимуть їх як нас, а ми зможемо взятися до нашої справи, а якщо потрібно буде, то й повернутися.

— Так і зроби, а я транспортую нас звідси.

— Гаразд, я займуся оцими двома просто перед нами. Щойно закінчу, махну тобі рукою отак, — я провів лівою рукою собі від плеча до пояса, — і ми з тобою нахилимося, наче хтось із нас щось упустив. І ти негайно забереш нас звідси.

— Я буду готовий.

Зі спикардом усе виявилося простіше: не треба було створювати заклинання для трансформації. Він працював як процесор заклинань. Я ввів завдання на два кінцеві результати, і він миттєво пробіг тисячі варіантів і видав мені два готові закляття, на розробку яких традиційними методами у мене пішла б купа часу. Наклавши чари, я підняв руку і дістався одного з численних джерел енергії, які спикард контролював далеко в Тінях. Ця енергія мала послужити живим духом для створених мною конструктів. Побачивши, що зміни розпочалися, я опустив руку, як було домовлено, і нахилився вперед.

На мить я відчув запаморочення, а випрямився вже в апартаментах Юрта, поруч із ним. Я розсміявся, а він поплескав мене по плечі.

Не зволікаючи, ми повернулися до своєї людської подоби та переодяглися. Юрт негайно ж схопив мене за руку й переніс нас до Вогняної Брами. Ще мить, і знову стрибок, цього разу на гірську вершину, біля підніжжя якої лежала блакитна долина, а над нами сяяло зелене небо. Ще один стрибок, і ми опинилися посередині високого мосту над глибоченною ущелиною, під небосхилом, який то ряснів зірками, то чорнів беззоряно.

— Тепер можна, — промовив він, і у нас під ногами виникло сіре каміння, чи то зарошене, чи то мокре від зливи, що минула.