Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Без фокусів, — гукнув він. — А якщо ми все ж таки зрозуміємо, що не можемо вирішити все миром, вийдімо звідси.

— Згода.

Я зайшов у конструкцію так, щоб бути за рогом від того місця, де зайде він.

І тієї ж миті побачив шість своїх віддзеркалень.

— Чому саме тут? — пролунав голос, десь просто поруч.

— Гадаю, ти ніколи не бачив стрічку під назвою «Леді з Шанхаю»[184]?

— Ні.

— Мені спало на думку, що тут ми можемо прогулятися та поговорити і це місце нам допоможе не поранити один одного.

Я обігнув ріг. Тут було ще більше мене в різних місцях. Ще за кілька секунд я почув, як хтось шумно втягнув повітря десь поруч. І майже відразу пролунав смішок.

— Починаю розуміти, — почув я його слова.

Три кроки й ще один поворот. Я зупинився. Тепер я бачив двох себе і двох його. Але він на мене не дивився. Я повільно наблизився до одного з його відображень. Він повернувся, побачив мене. Розкривши рота, він позадкував і зник.

— Про що ти хотів поговорити? — запитав я, зупиняючись.

— Не знаю, звідки почати.

— Таке життя.

— Ти досить сильно засмутив Дару...

— Ти часу не витрачаєш. Я розстався з нею лише десять чи п’ятнадцять хвилин тому. Ти зупинився тут, у Савалла?

— Так. І я знав, що вона обідає з тобою. Отже, я лише перестрів її на хвилинку після обіду.

— Маю зізнатися, вона теж не додала мені гарного настрою.

Я знову завернув за ріг і пройшов крізь двері саме вчасно, аби встигнути помітити, як він легенько посміхнувся.

— Інколи вона це вміє, я знаю, — сказав він. — Вона повідала мені, що на десерт у вас був Лоґрус.

— Так.

— Вона сказала, що, схоже, він обрав тебе сісти на трон.

Я сподівався, що він побачив, як я знизав плечима.

— Схоже на те. Утім, я цього не прагну.

— Але ти сказав, що погоджуєшся.

— Тільки в тому випадку, якщо не буде інших можливостей відновити певну рівновагу сил. Це надзвичайний захід. До цього не дійде, я певний.

— Але він обрав тебе.

Я знову смикнув плечем.

— Тмер і Таббл стоять попереду мене.

— Це не має значення. Знаєш, а я б прагнув цього.

— Знаю. Як на мене, дуже невдалий кар’єрний вибір.

Раптом він оточив мене.

— Тепер — так, — визнав він. — Але впродовж якогось часу я мріяв про це, ще раніше, ніж тебе було обрано. Я гадав, що маю перевагу, кожного разу, коли ми зустрічалися, і щоразу опинявся все ближче до того, аби бути вбитим.

— Кожний раз був брудніший за попередній.

— Того останнього разу — у церкві, в Кашфі — я був упевнений, що мені нарешті вдасться з тобою поквитатися. Натомість ти мене мало не прикінчив.

— Припустімо, що Дара або Мандор прибрали Тмера й Таббла. Ти знав, що маєш сам розібратися зі мною, але як щодо Деспіла?

— Він пропустив би мене вперед.

— Ти його питав?

— Ні, але я впевнений у цьому.

Я зробив ще крок.

— Ти завжди надто керувався припущеннями, Юрте.

— Можливо, твоя правда, — сказав він, виникаючи й зникаючи знову. — У будь-якому разі це не має значення.

— Чому ні?

— Я пас. Виходжу з гри. Хай йому біс.

— Чого це раптом?

— Навіть якби Лоґрус не висловив ясно свої наміри, я все одно почав нервувати. Річ навіть не в тому, що я злякався, що ти вб’єш мене рано чи пізно. Я став замислюватися про себе самого та про престолонаступництво. Що буде, якщо я прокладу собі шлях до трону? Тепер я вже не такий упевнений, як колись, що достатньо компетентний, аби на ньому сидіти.

Я повернув знову й на мить помітив його — облизує губи, брови зібрані на вузлик.

— Я міг би наробити на троні ще тих дурниць, — продовжив він, — якби не прислухався до розумних порад. А ти знаєш, що, у кінцевому підсумку, поради ці йшли б від Мандора чи Дари. Я б став маріонеткою в їхніх руках, хіба не так?

— Можливо. Але ти мене дуже здивував. Коли це ти почав так вважати? Чи не після того, як пройшов ритуал у Фонтані? Може, це завдяки тому, що я його перервав, ти навернувся на нормальний курс?

— Можливо, щось у цьому є, — погодився він. — Тепер я радий, що не пройшов ритуал до кінця. Підозрюю, що інакше я міг би збожеволіти, як Бранд. А може, причина в чомусь геть іншому. Наприклад... Не знаю.

Запало мовчання, під час якого я продовжував боком пробиратися коридором, а мої здивовані відбитки ступали нога в ногу зі мною у дзеркалах обабіч мене.

— Вона не хотіла, щоб я тебе вбивав, — нарешті вичавив він із себе, і голос його пролунав звідкись з правого боку.

— Джулія?

— Так.

— Як вона?

— Одужує. До речі, дуже швидко.

— Вона тут, на Шляхах Саваллів?

— Так.

— Послухай, я хотів би її побачити. Але, якщо вона не захоче, я зрозумію. Я не знав, що це вона, коли вдарив кинджалом Маску. Мені дуже шкода.

— Вона насправді ніколи не хотіла заподіяти тобі шкоди. Ворогувала з Джасрою. Проти тебе вона вела складну гру. Хотіла довести, що вона не гірша за тебе; можливо, краща. Хотіла показати тобі, від чого ти відмовився.

— Мені шкода, — промимрив я.

— Скажи мені ось що, дуже тебе прошу, — промовив він. — Чи ти її кохав? Чи ти колись кохав її по-справжньому?

Я відповів не одразу. Урешті-решт, я й сам ставив собі це запитання, безліч разів, і мені теж доводилося чекати на відповідь.

— Так, — відказав я згодом. — Я не зрозумів цього, поки не стало вже надто пізно. Помилився в часі.

Ще пауза, і тепер спитав уже я:

— А ти?

— Я не збираюся повторювати твою помилку, — відповів він. — Це завдяки їй я почав замислюватися над усіма цими речами...

— Розумію. Якщо вона не захоче мене