Буря Мечів - Джордж Мартін

— Джофрі вбила отрута, а не чари,— лорд Тайвін знову кинув погляд на кикіть Джеймі.— Ти не зможеш служити в королівській варті без робочої руки...

— Зможу,— урвав його Джеймі.— І буду. Прецеденти були. Можу подивитись у Білій книзі й відшукати, якщо хочеш. Цілий чи каліка, а лицар королівської варти служить до самої смерті.

— Серсі цьому поклала край, коли замінила сера Баристана через поважний вік. Гарний подарунок для Віри переконає верховного септона звільнити тебе від обітниці. Визнаю, сестра твоя дурість вчинила, позбувшись Селмі, та оскільки вона все одно вже відчинила браму...

— ...хтось має знову її зачинити,— підвівся Джеймі.— Досить з мене високородних леді, які мені під ноги цебра з лайном розливають, батьку. Ніхто не питав мене, чи хочу я стати лордом-командувачем королівської варти, та я ним став. У мене є обов’язки...

— Так,— і собі підвівся лорд Тайвін.— Обов’язки перед домом Ланістерів. Ти — спадкоємець Кичери Кастерлі. Саме там ти й маєш бути. І з тобою має поїхати Томен — як твій годованець і зброєносець. Саме в Кичері він стане справжнім Ланістером, і до того ж я хочу забрати його подалі від матері. Для Серсі я збираюся підшукати нового чоловіка. Можливо, Оберина Мартела, якщо переконаю лорда Тайрела, що цей союз нічим не загрожує Небосаду. Та й тобі давно пора одружитися. Тайрели наполягають, що Марджері слід узяти шлюб з Томеном, та якщо я запропоную тебе...

— Ні! — Джеймі вже наслухався. Ні, аж переслухався. Його вже нудило від цього, нудило від лордів і лжі, нудило від батька, від сестри, нудило від усієї цієї клятої справи.— Ні, ні, ні, ні, ні. Скільки разів мені повторювати, щоб ти почув? Оберин Мартел? Він сумнозвісний не лише тим, що отруює лезо свого меча. В нього байстрюків більше, ніж у Роберта, а ще він спить із хлопчиками. І якщо ти на кляту мить уявив собі, що я одружуся з удовою Джофрі...

— Лорд Тайрел присягається, що дівчина досі незаймана.

— Як на мене, то хай хоч помре незаймана. Я її не хочу, і твоєї Кичери я теж не хочу!

— Ти мій син...

— Я — лицар королівської варти. Лорд-командувач королівської варти! Ось ким я збираюся бути й надалі!

У жорстких бакенбардах, які обрамляли обличчя лорда Тайвіна, сяйнуло золотом світло вогню. На шиї пульсувала жилка, але батько мовчав. І мовчав. І мовчав.

Ця напружена мовчанка тривала так довго, що Джеймі не міг уже витримати.

— Батьку...— почав він.

— Ти мені не син,— відвернувся лорд Тайвін.— Сам кажеш, що ти — лорд-командувач королівської варти, і це все. От і добре, сер. Ідіть виконуйте свої обов’язки.

Давос

Голоси злітали, як попіл, кружляли у фіолетовому вечірньому небі.

— І виведи нас із темряви, о мій Царю! І наповни серця наші вогнем, щоб ми пішли твоєю осяйною дорогою.

Священне вогнище палало в сутінках, наче величезний яскравий звір, і його мінливе жовтогаряче світло відкидало у двір двадцятифутові тіні. А на мурах Драконстону, задавалося, рядиться й риштується ціла армія химер і обмар.

Давос дивився вниз із арочного вікна верхньої галереї. Бачив, як Мелісандра підносить руки, так наче хоче обійняти тремтливе полум’я.

— Р’глоре,— співала вона гучним і чистим голосом,— ти — світло очей наших, вогонь душ наших, жар чересел наших. Сонце твоє зігріває наші дні, зорі твої стережуть нас у темряві ночі.

— Царю світла, оборони нас. Ніч-бо темна і повна жахіть,— завела у відповідь королева Селіза, і на її вузькому обличчі читалося завзяття. Поряд з нею стояв король Станіс, міцно зціпивши зуби, і щоразу як він ворушив головою, мерехтіли зубці його корони з червоного золота. «Він серед них, але не з ними»,— подумав Давос. Була там і королівна Ширін, і сірі плями в неї на обличчі й на шиї здавалися у світлі вогню майже чорними.

— Царю світла, оборони нас,— співала королева. Король не підхопив молитви з усіма разом. Він задивився в полум’я. Цікаво, думав Давос, що він там бачить? Ще одну прийдешню війну? Чи щось ближче до рідної домівки?

— Р’глоре, ти дарував нам дихання, дякуємо тобі,— співала Мелісандра.— Р’глоре, ти дарував нам день, дякуємо тобі.

— Дякуємо тобі за сонце, що гріє нас,— озвалася королева Селіза разом з іншими вірянами.— Дякуємо тобі за зорі, що наглядають за нами. Дякуємо тобі за наші вогнища та смолоскипи, що стримують дику темряву.

Давосу здалося, що голосів у хорі поменшало порівняно з учорашнім днем; навколо вогнища менше облич спалахувало жовтогарячим світлом. А завтра їх буде ще менше... чи більше?

Голос сера Акселя Флорента лунав гучно як сурма. Кривоногий і широкогрудий, чоловік стояв у світлі вогню, яке лизало йому обличчя, наче велетенський жовтогарячий язик. Давосу було цікаво, чи подякує йому потім сер Аксель. Можливо, та справа, яку сьогодні заладнали, зробить його королівським правицею, як він і мріяв.

— Дякуємо за Станіса,— крикнула Мелісандра,— твоєю милістю короля нашого. Дякуємо за чистий і білий вогонь його праведності, за червоний меч правосуддя в його руці, за його любов до вірних йому. Спрямуй і захисти його, Р’глоре, і дай йому сили здолати усіх ворогів.

— Дай йому сили,— підхопили королева Селіза, сер Аксель, Деван і решта.— Дай йому мужності. Дай йому мудрості.

Коли Давос був зовсім хлопчиком, септони навчили його молитися Стариці за мудрість, Воїну — за мужність, Ковалю — за силу. Та тепер він молився Матері, щоб уберегла його любого синочка Девана від бісівського бога червоної жінки.

— Лорде Давосе! Нам слід поквапитися,— сер Ендрю легенько торкнувся його ліктя.— Мілорде?

Титул цей і досі дивно звучав для вуха, але Давос таки відвернувся від вікна.

— Так. Уже час.

Станіс, Мелісандра і люди королеви молитимуться ще з годину, ба й більше. Червоні жерці щодня запалювали свої вогнища на заході сонця — дякували Р’глору за день, який закінчується, та благали взавтра знову прислати на землю своє сонце, щоб розігнати підступаючу темряву. Пачкар мусить добре розумітися на припливах і відпливах і вміти з них користатися. Цього вечора Давос таким і був — він був простим пачкарем. Скалічена рука потягнулася до шиї — до талісману, якого там уже не було.