Буря Мечів - Джордж Мартін

Сер Лорас люто пхнув меча назад у піхви.

— Нескладно було, правда ж?

— Вимагаю її арештувати! — мовив сер Лорас.— Леді Брієнно, я звинувачую вас у вбивстві лорда Ренлі Баратеона.

— Хай там як,— мовив Джеймі,— а дівка точно знає, що таке честь. Краще за тебе. А може, навіть правду каже. Не заперечую, розумницею її не назвеш, та навіть моя коняка могла б вигадати кращу побрехеньку, якби таки хотіла збрехати. Та якщо ти наполягаєш... Пане Балоне, проведіть леді Брієнну на вежу і тримайте там у камері під вартою. І ще пошукайте якогось годящого приміщення для Волтона Сталеві ноги і його людей, щоб вони могли там почекати, заки батько їх прийме.

— Так, мілорде.

У великих синіх очах Брієнни плескалася кривда, коли Балон Свон з дюжиною золотих плащів повів її геть. «Та ти мені повітряні цілунки посилати мала б»,— кортіло сказати Джеймі. Чого всі неправильно розуміють кожен його клятий вчинок? «Ейрис. Усе почалося з Ейриса». Джеймі, повернувшись до дівчини спиною, широким кроком рушив через двір.

Двері в королівський септ чатував ще один лицар у білих обладунках — високий чолов’яга, чорнобородий, широкоплечий, з гакуватим носом. Побачивши Джеймі, він кисло посміхнувся й мовив:

— І куди це ви зібралися?

— У септ,— Джеймі підніс кикіть, показуючи напрямок.— Ось у цей. З королевою збираюся побачитися.

— Її світлість у жалобі. З якого дива їй бачитися з таким, як ви?

«Бо я її коханець і батько її закатрупленого сина»,— кортіло йому сказати.

— Хто ви взагалі такий, сьоме пекло?

— Лицар королівської варти, а тобі, каліко, слід навчитися трохи поваги, бо я тобі ще й другу руку відрубаю — і будеш зранку тільки кашку смоктати.

— Я взагалі-то брат королеви, сер.

Білого лицаря це розсмішило.

— Утік, отакої? Ще й трохи підріс, мілорде?

— Другий брат, бовдуре. І лорд-командувач королівської варти. А тепер відійди, бо пошкодуєш.

Цього разу бовдур довго його роздивлявся.

— Невже це... сер Джеймі,— він виструнчився.— Перепрошую, мілорде. Я вас не впізнав. Маю честь представитися: сер Озмунд Кетлблек.

«Маєш честь?»

— Хочу побути з сестрою наодинці. Подбайте, щоб у септ ніхто більше не заходив, сер. Бо якщо нас потурбують, я вам кляту голову відрубаю.

— Так, сер. Як зволите,— сер Озмунд відчинив двері.

Серсі стояла навколішках перед олтарем Матері. Дроги з Джофрі поставили під Невідомцем, який веде новопреставлених на той світ. У повітрі висів густий аромат ладану, горіли сотні свічок, возсилаючи небесам сотні молитов. «Джофові без усіх цих молитов не обійтися, це точно».

Сестра озирнулася через плече.

— Хто тут? — спитала вона. І скрикнула: — Джеймі?

Вона підвелася, в очах її стояли сльози.

— Це справді ти?

Але вона не пішла до нього. «Ніколи вона не йшла до мене,— подумав він.— Завжди чекала, коли прийду я. Вона дає, та тільки якщо я попрошу».

— Якби ж ти приїхав раніше! — пробурмотіла вона, коли він пригорнув її.— Чому ти не приїхав раніше, не захистив мене? Мій хлопчик...

«Наш хлопчик».

— Приїхав, коли зміг,— він випручався з обіймів і відступив на крок.— Там війна, сестро.

— Як ти схуд! А твоє волосся, твоє золоте волосся...

— Волосся відросте,— сказав Джеймі й підніс кикіть. «Нехай бачить».— А оце — ні.

У неї розширилися очі.

— Старки...

— Ні. Це робота Варго Гоута.

Ім’я нічого їй не сказало.

— Кого?

— Цапа з Гаренхолу. Який там ненадовго.

Серсі озирнулася на дроги з Джофрі. Мертвого короля вбрали в позолочені лати, моторошно схожі на лати самого Джеймі. Забороло на шоломі було опущене, від золота м’яко відбивалося світло свічок, тож хлопець у смерті сяяв ясно І яро. Свічки оживили й рубіни, які прикрашали ліф жалобної сукні Серсі. Коси, незаплетені й незачесані, спадали на плечі.

— Він убив його, Джеймі. Як і застерігав мене. Прийде день, сказав він, коли я радітиму й тішитимуся в безпеці, але радість моя згорить на попіл.

— Тиріон так сказав?

Джеймі не хотів у це вірити. Кревногубство гірше за царевбивство в очах богів і людей. «Він знав, що хлопець мій. Я любив Тиріона. Був добрий до нього. Крім одного разу...» Але ж Куць не знає правди! Чи знає?

— Навіщо йому вбивати Джофа?

— Через повію,— обома долонями вона міцно стиснула йому здорову руку.— Він казав, що так і зробить. І Джоф це знав. Помираючи, він указав на свого вбивцю. На того малого покруча — нашого брата,— вона поцілувала пальці Джеймі.— Ти ж його уб’єш заради мене, правда? Ти помстишся за нашого сина.

— Він усе одно мій брат,— відсторонився Джеймі. Й підніс їй під самі очі свій кикіть — на той раз, як вона погано роздивилася.— І більше я навряд чи зможу когось убити.

— У тебе ж є друга рука, ні? Я ж тебе не прошу здолати у двобої Гончака. Тиріон — карлик, сидить у камері. Як для тебе, то вартові відійдуть.

На саму думку про це в нього замлоїло в животі.

— Маю спершу все дізнатися. Як це сталося.

— Дізнаєшся,— пообіцяла Серсі.— Буде суд. Коли почуєш про все, що він зробив, сам захочеш його смерті не менше за мене,— вона торкнулася його обличчя.— Я без тебе зовсім розгубилася, Джеймі. Боялася, Старки мені твою голову пришлють. Цього б я не витримала,— вона поцілувала його. Легенький був цілунок, заледве доторк вуст до вуст, але Джеймі, пригортаючи її, відчув, як вона тремтить.— Без тебе я не почуваюся цілісною.

У поцілунку, яким він відповів їй, не було ніжності, тільки жага. Її вуста розтулилися назустріч його язику.

— Ні,— зронила вона, коли його вуста ковзнули їй по шиї,— не тут. Септони...

— До Чужих тих септонів,— він знову вже цілував її — цілував мовчки, цілував довго, поки вона не застогнала. А тоді, збивши свічки на підлогу, він вклав її на олтар Матері, задираючи спідниці й шовковисту сорочку під ними. Вона била його кулачками у груди, мурмотіла щось про ризик, небезпеку, про батька, про септонів, про гнів божий. Джеймі й не чув. Спустивши бриджі, він заліз згори й розсунув їй голі білі ноги. Однією рукою ковзнув їй по стегну, під білизну. Зірвавши її, він побачив, що в