Буря Мечів - Джордж Мартін
— Як зволите, Брієнно.
Однією рукою він розвернув коня й поїхав геть.
Коли під’їхали, Божа брама була відчинена, але вздовж дороги вишикувалося зо дві дюжини возів, навантажених діжками сидру, барилами яблук, тюками соломи й такими велетенськими гарбузами, яких Джеймі в житті не бачив. Майже кожен віз мав охорону — солдатів з гербами маломожних лордійчуків, перекупних мечів у кольчугах і дубленій шкірі, іноді просто рожевощокого селянського сина, який стискав у руках саморобне ратище з обпаленим гостряком. Джеймі, проїжджаючи повз них, усміхався. При брамі золоті плащі, пропускаючи вози, збирали данину.
— Що це таке? — поцікавився Сталеві Ноги.
— Доводиться платити за проїзд у місто. Це наказ королівського правиці та скарбничого.
Джеймі оглянув довгу шерегу возів, гарб і нав’ючених коней.
— І вони все одно шикуються, попри данину?
— Після бою тут можна непогано заробити,— весело пояснив мірошник з найближчого воза.— Тепер місто тримають Ланістери, старий лорд Тайвін з Кичери. Про нього кажуть, що він сере сріблом.
— Золотом,— сухо виправив Джеймі.— А Мізинчик карбує монети з золотушника, мамою клянуся.
— Нині за скарбничого Куць,— сказав капітан при брамі.— Тобто був, поки його не арештували за вбивство короля,— пояснив він і підозріливо оглянув північан.— А ви хто такі, хлопці?
— Вояки лорда Болтона, приїхали побачитися з королівським правицею.
Капітан подивився на Нейджа з прапором миру.
— Хочете сказати — приїхали прихилити коліно. Ви не перші. Їдьте просто в замок, і дивіться мені — щоб не наробили клопоту! — він жестом дозволив їм проїздити, а сам повернувся до возів.
Якщо Королівський Причал і був у жалобі за своїм малолітнім королем, Джеймі про це в житті б не здогадався. На вулиці Зерна жебручий брат у благенькій рясі голосно молився за упокій душі Джофрі, та перехожі звертали на нього уваги не більше, ніж на незакріплену віконницю, яка билася на вітрі. А так на вулицях усе було по-старому: золоті плащі в чорних кольчугах; малі пекарчуки, що продавали пироги, хліб і гарячі пиріжки; повії, що вистромлювалися з вікон у незашнурованих корсетах; з ночі повні лайна смердючі стічні канави. Проминули п’ятьох чоловіків, які намагалися витягнути з провулку дохлого коня, а далі — жонглера, який підкидав у повітря ножі на радість юрмі п’яних тайрелівських солдатів і дітлахів.
Їдучи знайомими вулицями в товаристві двохсот північан, мейстра без ланцюга й потворної жінки-дивачки, Джеймі помітив, що зовсім не привертає уваги. Не був певен, радіти чи дратуватися.
— Ніхто мене не впізнає,— мовив він до Волтона Сталеві Ноги, перетинаючи Швецький майдан.
— Обличчя у вас не таке, як було, і руки теж,— сказав на це північанин.— До того ж тепер у них новий Царевбивця.
Брама до Червоної фортеці була відчинена, але дорогу перегородила дюжина золотих плащів з піками в руках. Коли до них під’їхав Сталеві Ноги, вони наставили на нього вістря пік, та Джеймі впізнав білого лицаря, що був у них за командира.
— Пане Мірине!
Очі сера Мірина Транта під обвислими повіками вибалушилися.
— Пане Джеймі?
— Приємно, що мене ще хтось пам’ятає. Звеліть своїм людям відійти.
Давно вже ніхто не слухався його так жваво. Джеймі й забув, як це приємно.
У зовнішньому дворі було ще двоє з королівської варти — двоє новеньких, які при Джеймі ще не носили білих плащів. «Як це схоже на Серсі: спершу зробити мене лордом-командувачем, а потім добирати мені колег без моєї згоди».
— Бачу, хтось мені двох нових братів пристарав,— мовив Джеймі, спішуючись.
— Маємо честь, сер,— лицар квітів так ясно й чисто сяяв у білому шоломі й шовках, що Джеймі в порівнянні з ним почувався незугарним нетягою.
Джеймі обернувся до Мірина Транта.
— Ви погано вчили своїх нових братів їхніх обов’язків, сер.
— Яких обов’язків? — почав захищатися Мірин Трант.
— Берегти життя королю. Скількох монархів ви вже втратили відтоді, як я поїхав з міста? Двох, так?
І тут сер Балон побачив кикіть.
— Ваша рука...
— Тепер б’юся лівою,— силувано всміхнувся Джеймі.— Оце справжня боротьба. Де мені шукати лорда-батька?
— У світлиці з лордом Тайрелом і княжичем Оберином.
«Мейс Тайрел і Червоний Гад разом переломили хліб? Дивина, та й годі!»
— Королева також із ними?
— Ні, мілорде,— озвався сер Балон.— Вона в септі, молиться за короля Джофрі...
— Ти!
Останній з північан спішився, бачив Джеймі, й нарешті Лорас Тайрел угледів Брієнну.
— Пане Лорасе,— стояла вона мов дурепа, вчепившись у вуздечку.
Лорас Тайрел широким кроком підійшов до неї.
— Навіщо? — кинув він.— Отепер ти розповіси мені навіщо! Він так добре до тебе ставився, дарував тобі веселковий плащ! Навіщо ти його вбила?
— Я не вбивала. Та я б за нього життя відала!
— І віддаси,— сер Лорас вихопив меча.
— Це не я!
— Емон Кай перед смертю присягався, що ти.
— Його не було в наметі, він не бачив...
— В наметі не було нікого, крім тебе і леді Старк. Хочеш сказати, що літня жінка могла б розрубати загартовану крицю?
— Там була тінь... Знаю, звучить як маячня, але... Я допомагала Ренлі вдягнути обладунки, і тут згасли свічки й навсібіч хлюпнула кров. Це був Станіс, сказала леді Кетлін. Його... його тінь. Я ні в чому не винна, честю присягаюся...
— Нема у тебе честі! Оголюй меча. Не хочу, аби потім казали, наче я зарубав тебе беззбройну.
— Заберіть меча, сер,— став між ними Джеймі.
Сер Лорас почав його помалу обходити.
— Ти ще й боягузка, не тільки вбивця, Бріенно? Це тому ти втекла з кров’ю на руках? Оголюй меча, жінко!
— Ви моліться, щоб вона не оголила,— Джеймі знову заступив йому дорогу.— Бо ще доведеться ваше тіло виносити. Дівка дужа, як Грегор Кліган, хай і не така вродлива.
— Це не ваша справа,— сер Лорас відштовхнув його вбік.
Джеймі, ухопивши хлопця здоровою рукою, рвучко розвернув його.
— Я — лорд-командувач королівської варти, ти, зухвале цуценя! Твій командувач, поки ти носиш цей білий плащ. А тепер сховай свого клятого меча, бо я зараз у тебе його заберу й застромлю туди, куди навіть Ренлі доступу не мав.
Хлопець на мить завагався, і сер Балон Свон устиг сказати:
— Роби, як велить лорд-командувач, Лорасе.
Тут уже мечі повитягали деякі золоті плащі, а у відповідь на це — і
