Буря Мечів - Джордж Мартін

Відкинувши хутра, він сів. Біль у нозі став тупий, його можна витримати. Для тепла Джон спав у білизні, бриджах і сорочці, тож лишалося тільки натягнути чоботи, дублену шкіру й кольчугу і накинути плащ. Ріжок знову просурмив два довгі сигнали, і Джон, закинувши на плече Довгопазур, відшукав милицю й пострибав сходами вниз.

Надворі була глупа ніч, страшенно холодна і хмарна. Брати вже висипали з веж і фортець, дорогою до Стіни застібаючи на собі пояси з мечами. Джон пошукав Пипа та Грена, але не знайшов. Можливо, хтось із них і сурмить у ріжок, стоячи на чатах. «Це Манс,— подумав Джон.— Прийшов нарешті. Ще одна битва — і спочинок. Живих чи мертвих, нас чекає спочинок».

Де колись були сходи, лишилася тільки велетенська купа обгорілого дерева й обваленої криги попід Стіною. Тепер нагору піднімав коловорот, але в кліті поміщалося тільки десятеро людей, та й коли підійшов Джон, кліть уже їхала нагору. Доведеться чекати своєї черги. З ним чекали й інші: Шовк, Маллі, Зайвий Чобіт, Кегз, білявий здоровань Гарет з конячими зубами. Всі його так і звали — Кінь. Він був конюшим у Кротівці — один з небагатьох кротівців, хто лишився в Чорному замку. Решта ж повернулися до своїх ланів і халуп, або ж до своїх ліжок у підземному борделі. А Кінь, оцей здоровезний дурень з конячими зубами, хотів убратися в чорне. Лишилась і Зі — повія, яка так добре вправлялася з арбалетом, а ще Ной зоставив трьох хлопчаків-сиріт, чий батько загинув на сходах. Вони були ще малі — дев’ять, вісім і п’ять років,— але ніхто більше їх брати, схоже, не хотів.

Чекаючи, заки повернеться кліть, Клайдас приніс усім кухлі глінтвейну, а Трипалий Гоб роздав скибки чорного хліба. Джон, узявши скоринку, вп’явся в неї зубами.

— Це Манс Рейдер? — схвильовано поцікавився Шовк.

— Будемо сподіватися.

У темряві живуть і страшніші за дикунів істоти. Джон пам’ятав слова, які промовив дикунський король на Кулаці Перших Людей, стоячи серед рожевого снігу. «Коли повстають мертві, ні мури, ні частоколи, ні мечі вже нічого не варті. Боротися з мертвими неможливо. Ніхто цього не затямив і вполовину так добре, як я». На саму думку про це вітер здався ще холоднішим.

Нарешті кліть із брязкотом спустилася, розгойдуючись на кінці довгого ланцюга, і брати мовчки залізли всередину й зачинили двері.

Маллі тричі смикнув сигнальну мотузку. За мить вони вже піднімалися, спершу ривками, згодом плавніше. Ніхто не розмовляв. Нагорі кліть гойднулася вбік, і вони один по одному вилізли. Кінь допоміг Джонові спуститися на кригу. Холод ударив у зуби, мов кулак.

Нагорі вздовж Стіни горіли вервечкою вогні — в залізних відрах, підвішених на палі вище людського зросту. Холодний ніж вітру крутив і куйовдив полум’я, і ясне жовтогаряче світло весь час мінилося. Повсюди напоготові стояли в’язки стріл до арбалетів, луків і стрілометів, а також списів. Навалені були десятифутові гори каміння, поряд з ними вишикувалися барила зі смолою і оливою. Бовен Марш лишив Чорний замок з великим запасом усього, крім людей. Вітер шарпав чорні плащі опудал-чатових, які стриміли уздовж валів зі списами в руках.

— Сподіваюся, в ріжок сурмив не один з них,— пожартував Джон, докульгавши до Донала Ноя.

— Ти чуєш? — запитав Ной.

Вітер, коні — і щось іще.

— Мамонт,— сказав Джон.— Це мамонт.

З широкого приплюснутого зброяревого носа вихоплювалися хмарки пари. На північ від Стіни розстилалося море пітьми, якому, здавалося, кінця-краю немає. Вдалині Джон розрізняв слабеньке червоне сяйво вогнів, які рухалися через ліс. Це Манс, ясно як білий день. Чужі не запалюють смолоскипів.

— Як нам з ними битися, якщо їх не видно? — запитав Кінь.

Донал Ной повернувся до двох величезних метавок, які полагодив Бовен Марш.

— Світла! — заричав він.

У пращі квапливо завантажили барила смоли й підпалили від смолоскипів. Вітер роздмухав полум’я до ярого червоного шаленства.

— Стріль! — загорлав Ной. Противаги пірнули вниз, важелі зметнулися вгору та стукнулися об м’яку підбивку поперечок. Запалена смола полетіла в темряву, відкидаючи на землю моторошне миготливе світло. Джон запримітив мамонтів, які важко переступали в напівтемряві, але так само швидко вони зникли з очей. «Дюжина, а може, й більше». Барила, гепнувшись на землю, тріснули. Почувся басовитий рев, і щось загарчав давньою мовою велет — голос його звучав, наче грім давнини, і в Джона аж сироти побігли по спині.

— Ще! — гаркнув Ной, і метавки завантажили вдруге. Ще два барила запаленої смоли з тріском полетіли в темряву й розбилися серед ворогів. Цього разу одне з них вдарилось у всохле дерево, огорнувши його полум’ям. «Не дюжина мамонтів,— подумав Джон,— сотня».

Він підійшов до краю. «Обережно,— нагадав він собі,— вниз летіти далеко». Рудий Алін на чатах знов засурмив у ріжок: «А-а-агу-у-у, а-а-агу-у-у!» І цього разу дикуни відповіли йому, але не одним ріжком, а дюжиною, ще й барабанами і волинками. «Ми прийшли,— здавалося, промовляють вони,— ми прийшли проломити вашу Стіну, захопити ваші землі й забрати ваших дочок». Завивав вітер, рипіли й гупали метавки, літали барила. Позаду велетів на мамонтах Джон роздивився людей, які наближалися до Стіни з луками й сокирами. Їх двадцятеро чи двадцять тисяч? У темряві цього не скажеш. «Битва сліпих, тільки в цій битві у Манса на кілька тисяч вояків більше, ніж у нас».

— Брама! — крикнув Пип.— Вони вже під брамою!

Стіна була занадто вже велика, щоб штурмувати її звичайними методами: зависока для драбин і облогових башт, затовста для таранів. Немає на світі катапульти, щоб метнула такий камінь, який проб’є її, а якщо спробувати її запалити, крига загасить вогонь. Можна перелізти, як зробили це нальотчики під Сіровартою, та спроможні на це лише люди дужі, треновані, рукасті, хоча й вони можуть кінчити, як кінчив Ярл: нахромленим на дерево. «їм треба взяти браму, бо в іншому разі вони не пройдуть».

Але ж брама — кривий тунель у кризі, менша за будь-яку браму в Сімох Королівствах, а така вузька, що розвідникам доводиться проводити там гаронів по одному. Всередині вона перегороджена трьома залізними ґратами, замкненими на засуви й ланцюги та згори захищеними через душники. Зовнішні двері — старі, дубові, дев’ять дюймів завтовшки, окуті залізом, через них теж нелегко пробитися. «Але в Манса є мамонти,— нагадав собі Джон,— і велети».

— Холодно там, унизу, мабуть,— сказав Ной.— Може, зігріємо