Танок драконів - Джордж Мартін
— Плавав у морі, чіпляючись за уламок щогли, коли ми його знайшли,— пояснив Гризун.— Провів у воді десять днів, відколи потонув його корабель.
— Якби він провів десять днів у воді, то вже б давно помер або збожеволів, п’ючи морську воду.
Солона вода — свята вода: Ейрон Мокрочубий та інші жерці благословляють нею людей і час до часу випивають ковток-другий, щоб зміцнити свою віру, але жоден смертний не має надії вижити, якщо багато днів питиме морську воду.
— Ви кажете, що ви — чаклун? — запитав Віктаріон у бранця.
— Ні, капітане,— відповів чорношкірий загальною мовою. Голос у нього був такий низький, немов піднімався з морських глибин.— Я — скромний слуга Р’глора, Царя світла.
«Р’глор. Отже, це червоний жрець». У заморських містах Віктаріон бачив таких людей біля священних вогнищ. Вони завжди вдягалися в багаті, але поношені мантії — шовкові, оксамитові, пояркові. Цей жрець був одягнений у блякле й біле від солі лахміття, яке ледве трималося на його дебелих ногах і клаптями звисало з тулуба... та коли капітан придивився до того лахміття пильніше, виявилося, що воно і справді колись було червоне.
— Рожевий жрець,— оголосив капітан.
— Бісівський жрець,— сказав на це Вульф Одновухий.
— Може, в нього мантія загорілася, то він і стрибнув за борт, щоб загасити полум’я,— припустив Лонгвотер Пайк під загальний регіт. Навіть мавпи розвеселилися. Вони заверещали угорі, а одна кинула вниз, на палубу, жменю власного лайна.
Віктаріон Грейджой не довіряв сміху. Цей звук завжди залишав його з неприємним відчуттям, що він став об’єктом жарту, якого не зрозумів. У дитинстві Юрон Вороняче Око частенько глузував з Віктаріона. Й Ейрон також — до того, як став Мокрочубим. Глузування незрідка маскувалося під похвалу, й іноді Віктаріон навіть не усвідомлював, що з нього кплять, допоки не чувся регіт. І тоді в ньому закипав гнів, піднімаючись із глибин нутра, й Віктаріон мало ним не душився. Ось чому він так ставився до мавп. Їхнє кривляння жодного разу не викликало й усмішки на обличчі капітана, в той час як команда ревіла, улюлюкала і свистіла.
— Кинь його назад затонулому богові, поки він не накликав на нас прокляття,— порадив Бертон Гамбл.
— Цілий корабель потонув, а тільки він і зачепився за уламки,— промовив Вульф Одновухий.— А де команда? Чи він наслав на неї бісів, які всіх пожерли? Що трапилося з кораблем?
— Шторм,— схрестив Мокоро руки на грудях. Хоча навколо нього всі бажали його смерті, він, схоже, зовсім не злякався. Цей чаклун, здавалося, не подобається навіть мавпам. З вереском вони перестрибували угорі з ліні на лінь.
Віктаріон не мав певності, як діяти. «Він з’явився з моря. Навіщо затонулому богові було його викидати на поверхню, як не затим, щоб ми його знайшли?» У брата Юрона є свої кишенькові чаклуни. Може, затонулий бог воліє, щоб і у Віктаріона такий з’явився.
— Чому ти кажеш, що цей чоловік — чаклун? — запитав він у Гризуна.— Я бачу тільки обшарпаного червоного жерця.
— Я теж так думав, лорде-капітане... але він багато знає. Він знав, що ми прямуємо у Невільничу бухту, хоча ніхто йому цього не казав, і ще він знав, що ви тут, а не на острові,— мовив коротун і повагався.— Лорде-капітане, він сказав мені... він сказав, що ви помрете, якщо ми не проведемо його до вас.
— Що я помру? — пирхнув Віктаріон. «Переріжте йому горлянку й киньте його в море»,— вже збирався наказати він, і тут у долоні штрикнуло, віддаючи аж у лікоть, і то так боляче, що в роті відчувся присмак жовчі. Поточившись, Віктаріон учепився за леєр, щоб не впасти.
— Чаклун прокляв капітана,— почувся голос.
Ці слова підхопили інші моряки.
— Переріжте йому горлянку! Вбийте його, поки він не накликав на нас бісів!
Першим вихопив кинджал Лонгвотер Пайк.
— Ні! — гаркнув Віктаріон.— Відійдіть! Усі. Пайку, опусти крицю. Гризуне, повертайся на корабель. Гамбле, проведи чаклуна в мою каюту. Решта — повертайтеся до своїх обов’язків.
Якусь мить він не мав певності, що хлопці послухаються. Вони, буркочучи, стояли й перезиралися, і половина так і тримала клинки в руках. Навколо сипалося мавпяче лайно — лясь-лясь-лясь. Ніхто не ворушився, поки Віктаріон сам не вхопив чаклуна за руку й не по тягнув до ляди.
Коли він відчинив двері капітанської каюти, смаглявка обернулася, мовчки всміхаючись... але, побачивши червоного жерця, зненацька вищирила зуби й засичала, як змія, від люті. Віктаріон навідліг ляснув її здоровою рукою, збиваючи на підлогу.
— Тихо, жінко. Вина для нас обох,— наказав він і обернувся до чорношкірого.— Гризун правду казав? Ти бачив мою смерть?
— І не тільки її.
— Де? Коли? Я загину в бою? — він стиснув здорову руку в кулак.— Якщо збрешеш, я тобі голову розтрощу, як диню, й віддам твій мозок мавпам.
— Ваша смерть зараз поряд з нами, мілорде. Дайте руку.
— Руку? Що тобі відомо про мою руку?
— Я бачив вас у полум’ї священного вогнища, Віктаріоне Грейджой. Ви широкими кроками вийшли з вогню, суворий і затятий, тримаючи великий бойовий топір, з якого крапала кров, і не помічаючи мацаків, які вчепилися вам у зап’ястя, шию і щиколотку,— чорні ниточки, які змушують вас танцювати.
— Танцювати? — наїжачився Віктаріон.— Твоє священне полум’я бреше. Не для танців я народився, і я не маріонетка.
Стягнувши рукавичку, він підсуну хвору руку жерцеві під носа.
— Ось. Ти це хотів бачити?
Чистий бинт уже вкрився плямами крові та гною.
— У того чоловіка, який лишив мені оце, на щиті була ружа. Я подряпав руку колючкою.
— Навіть найменша подряпина може виявитися смертельною, лорде-капітане, але, якщо дозволите, я її вилікую. Мені потрібен ніж. Найкраще срібний, але й залізний підійде. І жаровня. Маю розпалити вогонь. Буде боляче. Страшенно боляче, ви такого болю в житті не відчували. Та коли ми закінчимо, ви повернете собі руку.
«Всі вони однакові, ці чарівники. Мишастий теж мене попереджав про біль».
— Я залізнородний, жерче. Я
