Танок драконів - Джордж Мартін
Не подобалися Віктаріонові ні це море, ні це безмежне безхмарне небо, ні палюче сонце, яка пекло у голови й розжарювало палубу так, що вона підсмажувала босі ноги. Не подобалися йому ці шторми, які налітали нізвідки. Море навколо Пайку штормить частенько, але там принаймні можна це відчути заздалегідь. А ці південні шторми підступні, як жінки. Навіть вода тут неправильного кольору: ближче до берега — мерехтлива бірюза, а трохи далі — настільки темно-синя, що видається чорною. Віктаріон скучив за рідними сіро-зеленими водами, за хвилями з білими гребінцями.
Не подобався йому й острів Кедрів. Полювання тут розкішне, однак ліси занадто вже зелені й непорушні, повні покручених дерев і дивних яскравих квітів, які ніхто з його матросів у житті не бачив, а серед розвалених палаців і побитих статуй затонулого Велоса, за півльє на північ від мису, де флот став на якорі, причаїлися жахіття. Коли останнього разу Віктаріон провів ніч на березі, йому снилися темні та тривожні сни, а прокинувся він з повним ротом крові. Мейстер сказав, що Віктаріон уві сні прикусив язика, але сам Віктаріон сприйняв це за знак затонулого бога: попередження, що як він надовго тут затримається, то вдавиться власною кров’ю.
Кажуть, того дня, коли у Валірію прийшла руїна, на берег упала хвиля триста футів заввишки, потопивши сотні тисяч чоловіків, жінок і дітей; не вціліло нікого, хто б розповів, що ж там сталося, окрім кількох рибалок, які були у морі, та жменьки велоських списників, які стояли на чатах у міцній кам’яній вежі на найвищій горі на острові й бачили, як пагорби й долини унизу перетворилися на бурхливе море. Прегарний Велос із його палацами з кедру й рожевого мармуру зник за мить. На північному краю острова така сама доля спіткала старовинні цегляні мури та східчасті піраміди Гозаю, порту работоргівців.
«Там потопло стільки людей — затонулий бог матиме там особливу силу»,— думав Віктаріон, обираючи цей острів як місце зустрічі трьох ескадр свого флоту. Але він не жрець. А що як він усе неправильно витлумачив? Можливо, затонулий бог у гніві зруйнував цей острів. Брат Ейрон міг би підказати, але він залишився на Залізних островах — підбурює людей проти Воронячого Ока і його правління. «Безбожнику не посісти Скелястий престол»,— казав він. Але капітани й королі на царезборах прокричали Юронове ім’я, надавши перевагу йому над Віктаріоном та іншими богобоязливими претендентами.
Уранці сонце відбивалося від брижів на воді так ясно, що неможливо було дивитися. У Віктаріона почало гупати в голові, але важко було сказати, в чому причина: в сонці, в його руці чи в сумнівах, які його опосіли. Він спустився у прохолодну і півтемну каюту. Смаглявка без слів зрозуміла, чого йому потрібно. Коли він сів у крісло, вона дістала з миски м’яку вологу ганчірку й поклала йому на чоло.
— Приємно,— мовив Віктаріон.— Приємно. А тепер руку.
Смаглявка не відповіла. Юрон, перш ніж віддати її Віктаріонові, вирвав їй язика. Віктаріон не сумнівався, що Вороняче Око також з нею спав. Брат завжди так робив. «Юронові дари отруйні,— нагадав собі капітан того дня, коли смаглявка зійшла на борт корабля.— Не потрібні мені його недоїдки». Тоді він вирішив, що переріже їй горлянку й викине її в море як офіру затонулому богу. Але так досі цього й не зробив.
Відтоді вони багато чого пережили разом. Віктаріон розмовляв зі смаглявкою. Вона ніколи й не намагалася відповідати.
— «Скорбота» остання,— повідомив він їй, поки вона знімала з нього рукавицю.— Решта або збилися з курсу, або запізнюються, або потонули.
Жінка запхала кінчик ножа під брудний лляний бинт на його лівій руці, і Віктаріон скривився.
— Дехто вважає, що не слід було мені розділяти флот. Вони дурні. Дев’яносто дев’ять кораблів... як переплисти з таким неповоротким громаддям на інший кінець світу? Якби я їх не розділив, найшвидші кораблі стали б заручниками найповільніших. І де набрати харчів на стільки ротів? Жоден порт не прийме одразу стільки бойових кораблів. Та й шторми все одно б нас розпорошили, як листя над Літнім морем.
Отож Віктаріон розділив великий флот на три ескадри й відіслав їх у Невільничу бухту різними маршрутами. Найшвидші кораблі він віддав Рудому Ральфу Стоунгавзу, який мав провести їх шляхом корсарів уздовж північного узбережжя Соторіосу. Від мертвих міст, які гниють на цьому розжареному, спекотному узбережжі, краще триматися подалі, це знає кожен моряк, а от у містечках на островах Василіска, збудованих із замішаної на крові глини й переповнених рабами, работоргівцями, шкуродерами, повіями, ловцями, строкатими коротунами, ба й гіршими істотами, завжди знайдеться харч для тих, хто не боїться заплатити залізну ціну.
Більші, важчі, повільніші кораблі пішли в Ліс — продавати бранців, узятих на Щитах: жінок і дітей з Міста Лорда Г’юета й інших островів, а також чоловіків, які вирішили, що здатися краще, ніж померти. Таких слабаків Віктаріон зневажав, але продаж людей лишив у нього гіркий присмак. Взяти чоловіка за невільника або жінку за соляну дружину — це правильно й нормально, але ж люди — не кози й не птиця, щоб їх купувати і продавати за золото. Віктаріон радо перевалив продаж на Ральфа Кульгу, який на виторгувані гроші мав завантажити свої великі кораблі провізією для подальшої подорожі на схід.
Власні Віктаріонові кораблі повільно попливли вздовж Спірних земель, запаслися у Волантисі харчами, вином і прісною водою, перш ніж повернути на південь, огинаючи Валірію. Ця дорога на схід найбільш поширена й найбільш запруджена, тож у морі можна було захопити чимало трофеїв, а на острівцях, які траплялися дорогою, перечекати шторм, поремонтувати кораблі й, за потреби, поповнити запаси.
— П’ятдесят чотири кораблі — це дуже мало,— мовив Віктаріон до смаглявки,— але чекати більше я не можу. Єдиний спосіб...— він крекнув, бо вона відірвала бинт, зірвавши з ним і підсохлу кірку; на рані, залишеній мечем, шкіра посиніла й почорніла,— єдиний спосіб досягти успіху — заскочити рабовласників зненацька, як колись мені вдалося зненацька напасти на Ланіспорт. Налетіти з моря, розчавити їх, забрати дівчину й помчати додому, поки не підоспіли валантисяни...— Віктаріон не боягуз, але й не дурень: з п’ятдесятьма чотирма кораблями він не зможе здолати триста.— Вона стане моєю дружиною, а ти — її покоївкою.
Без’язика покоївка не розповість чужих секретів.
Він би й далі говорив, але тут прийшов мейстер — постукав у двері каюти тихенько, як
