Страта - Марина та Сергій Дяченко

Семироль дивився на неї, і погляд його мінився. Все ширше розплющувалися очі, з пильних ставали враженими; Ірені здавалося, що випещене обличчя адвоката ось-ось почне розлазитись, випускаючи з-під маски глузливу фізіономію її колишнього чоловіка.

— Анджею... Ця скотина Петер обіцяв мені... ПІВГОДИНИ!! Тільки півгодини і цілковиту безпеку... Ви з ним у змові? Чи ти його обдурив? Анджею... Годі. Ти вже... познущався з мене досхочу. Ти перейшов усі можливі межі... З мене досить твоєї живолупної моделі! Я хочу в наш нормальний світ!!

Вона захлиналася риданням. Семироль дивився, й очі його ставали все похмурішими:

— Ви мене з кимось плутаєте, пані Ірено.

Вона замовкла. Закусила губу, намагаючись зупинити дику істерику.

Сонце, червоне, як розпечена жарівня, опускалося все нижче. Під поривами вітру розгойдувалась автомобільна радіоантена, і здавалося, що машина невдоволено ворушить єдиним вусом.

Семироль мовчав — важко і похмуро.

— Вражаюча МОДЕЛЬ, — мовила Ірена, ніби виправдовуючись. — Ти ж визнав це, вірно?

Семироль мовчав.

— Анджею...

Його тонкі губи ледь здригнулися:

— Мене звуть Ян.

Запала мовчанка. Така довга, що сонце майже встигло сховатись за зубчастим небокраєм.

Шелестів, огинаючи машину, вітер. Зимний протяг пробирався в щілини.

— Ти прикидаєшся, Анджею, — пошепки сказала Ірена, відчайно усвідомлюючи свою помилку, але все ще не бажаючи розлучатися з щойно примарною надією.

— Ні... Я не прикидаюся. Не знаю, що вам привиділось, — але я всього лише Ян Семироль...

Якийсь час вона розглядала його пещене чуже обличчя. Потім з відчайною силою вломилася в дверцята; дорога їй була одна — в прірву, й Ірена рвалася, прагнучи опинитися на дні кам’яного урвища.

Дверцята не піддались. Ірена даремно торсала хромовану ручку.

— Але ж, пані Хміль!.. ви так добре трималися... Потерпіть іще трохи — зараз приїдемо...

Машина рушила.

Вона обм’якла, дозволяючи ременю безпеки повернути себе у крісло.

— Зараз приїдемо, заспокойтеся, поговоримо... Ви любите часник? У мене в холодильнику на цей випадок є часниковий соус...

Він замовк, не відриваючи очей від дороги. Дорога була ще та: для гонок на виживання, для випробування на міцність нервів...

— Я їх не вбивала... — сказала Ірена хрипко. — Але ж я їх не вбивала! Я нікого в житті не вбивала... Я б своїми руками... цю вбивцю... задушила...

— Я не можу говорити, бо за кермом...

— Ви теж ВІРИТЕ, що я вбивця?!

— Я за кермом...

— Ви ж юрист! Ви адвокат, ви мусите...

Машина покотилася вниз — схил ставав усе крутішим.

За поворотом відкрився ліс. Дерева заполонили невелике узлісся — закритий з усіх боків притулок.

Гніздо.

Дорога стала рівніша і ширша. Показалася вирубка.

— У мене тут маленька ферма, — пояснив Семироль, під’їжджаючи до широких залізних воріт. — Вам сподобається...

Гребені гір висвітлювало призахідне сонце.

Ірена підвела очі і раптом упізнала — мальовничий пейзаж, який колись прикрашав стіну їхньої з Анджеєм спальні...

  ерше, про що я вас попрошу, — це про мужність і спокій.

Усі ми смертні, а доля час від часу обертається найнепривабливішими гранями... Ніхто не знає, що буде з ним завтра, а тому розслабтесь і живіть сьогоднішнім днем...

Ірена глибоко зітхнула.

Тут пахло житлом. Після в’язниці, після суду, після камери смертників — просто-таки курорт...

Семироль спритно — мабуть, звично — розтопив камін. Але в кімнаті й без того було тепло. Ірена сиділа на краю канапи, звісивши руки між колін, байдуже розглядаючи химерні картини на обшитих деревом стінах.

— Ви побачите — тут набагато краще, ніж у в’язниці. У вас буде можливість навіть відпочити...

— Я хочу перевдягнутися, — сказала вона стомлено.

Тюремна роба прилипла до тіла коростою. До того ж, цей часниковий запах, що в’ївся в тіло...

Часник не захистить її. Срібна куля?.. Осиковий кілок?..

А до речі, коли буде повня?!

У неї ж був доступ до газет, календарів!.. А вона не з’ясувала навіть такого простого, важливого питання...

— Ірено, вода вже нагрілася. Можете прийняти ванну чи душ... Ці лахи, що на вас, киньте в сміттєвий бачок. Отам на гачку знайдете халат. У лазничці — все, що потрібно... Я вам цілком довіряю — ви ж не будете... топитися?

Останнє запитання прозвучало ніби жартома. Ірена