Страта - Марина та Сергій Дяченко

«Чи має право суспільство про... сво... смертників вамп...»

Газета була за позавчорашнє число. Ірена довго домагалася саме цієї газети (в якийсь момент їй спало на думку, що охоронці приховують факти, не бажаючи травмувати її, Іренину, психіку).

Куди там! Вони, виявляється, просто загортали оселедець. І коли Ірена отримала нарешті потрібну газету, половини сторінок не було, а ті, що залишилися, смерділи рибою, і частина тексту розпливлася під масними плямами...

(Друкарська фарба шкідлива, особливо якщо ковтати її разом із їжею.... Охоронці, вочевидь, ніякого уявлення не мали про правила гігієни.)

Ірена перевела подих. Чомусь згадався Анджей, який сидів тоді на чільному місці за імпровізованим студентським столом. «До речі, а що ви думаєте про смертну кару?»

Зовсім недоречний жарт.

«За відо..., здобутими з гідних довіри дже... якийсь успішний юри... виклав за засуджену Хміль кругленьку суму в...»

Ірена протерла очі. У таку суму складно повірити! (Ймовірно, винен жирний оселедець.)

«...Міські... потирають ру... тому що питання фінансування... традиційно гострі... нові робочі місця... допомоги... благоустрій... Однак, пам’ятаючи про покарання за тяжкі злочи... забува... якщо страта винного має сенс, то передача права на страту в приватні руки...»

«Передача права на страту в приватні руки».

Анджею, агов! Ти мене чуєш?..

Пане Петере! Що ж ви брехали?!

«Ви увійдете в світ... імовірно, він у точності відповідає нашому, хіба що деяка розбіжність у часі...»

Що ж. Відповідає. Цілком.

«Це був би перелом вашої письменницької кар’єри. Не кажучи вже про незабутні враження... Уявіть собі, що вам запропонували злітати в космос. Невже ви відмовилися б?!»

«Відмовилася б», — сказала Ірена вголос.

Величезний клапоть такої важливої для неї статті був обірваний разом із усією шпальтою. Їй так і не судилося дізнатись, які саме аргументи наводить кореспондент на осуд порочної практики — передачі смертників «у приватні руки...»

Вона гатила у двері спершу кулаками, потім ногою. Нарешті, відчинилося віконце.

— Скажіть, будь ласка, — попросила вона, намагаючись, щоб голос її звучав якомога дружелюбніше. — Кого тут називають вампірами?

— Я не маю права з вами розмовляти...

Віконце зачинилося. Кроки віддалялися.

Наступного ранку вона оголосила голодівку, вимагаючи відомостей про свою подальшу долю. Коли? Яким чином? За яким законом, до дідька!

Уже вдень вона, зголоднівши, скасувала акцію протесту і з’їла належний обід. Але якісь чиновницькі коліщатка закрутилися: ввечері до Ірени в камеру з’явилася якась офіційна особа й ознайомила її з підшивкою документів.

Усі вони мали позначку «копія» і відсортовані були в хронологічному порядку. Ось Ірену заарештували... Іде слідство... Відбувся суд...

Останній папірець був найменший, скромний і лаконічний. Ірені довелося напружувати очі, розбираючи мікроскопічний шрифт: ордер... згідно із законодавством, пункт такий-то... передачу прав... пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя... із зобов’язанням виконати вирок протягом трьох місяців...

Офіційна особа пішла, а Ірена все ще стояла посеред камери, насупивши брови і ворушачи губами.

Через кілька хвилин ноги її підкосилися...

Прийшли не на світанку, як велить традиція, а після сніданку. Ірена здивовано розглядала похмурих конвоїрів, тюремного лікаря і двох офіційних осіб — один вже знайомий, другий ще ні. Обидвоє здавались однаково сірими — під колір формених піджаків.

Лікар виміряв їй тиск і заглянув у горло. Цікаво, подумала Ірена відсторонено, а якби була у неї ангіна?..

Лікар розписався на сірім папірці.

Хтось із офіційних осіб — вона не розібрала, хто — ще раз ознайомив її з вмістом маленького непоказного документа. При цьому особа, розбираючи мікроскопічні літери, дратувалася так само, як перед цим Ірена:

— «...І здійснити передачу прав, пов’язаних із виконанням правосуддя, пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя... Разом із зобов’язанням виконати вирок протягом трьох місяців...»

Значить, не сьогодні, відчужено подумала Ірена.

Трохи повагавшись, їй накинули на плечі ватяну зашмольгану куфайку. Холодно. Наприкінці листопада вести на смерть в одній тюремній робі — нелюдяно...

Коридор був довгий, як шланг. У тюремному дворі на них чекав фургончик.

— І куди ви мене повезете? — запитала Ірена з істеричним смішком.

Їй не відповіли.

Вона зробила крок усередину залізної клітки — двері за її спиною зачинилися. На підлозі, витоптаній сотнями ніг, лежав блідий квадратик світла — все, що залишилося від сонячного листопадового дня.

Машина рушила.

Ірена коліньми стала на лаву — ніби дитина в метро. Наблизила обличчя до віконця за щільними ґратами.

За брудним клітчастим склом миготіли тіні. Ірена не могла впізнати жодної знайомої деталі — ніби за час, проведений у в’язниці, місто остаточно скинуло упізнавані прикмети. Скинуло маску, постало в усій своїй ворожій відчуженості.

Вона втомилася дивитись. Стала на лаву ногами — добре, що машина йшла м’яко, і ні вибоїни, ні різкі зупинки ув’язнену не турбували.

...У