Страта - Марина та Сергій Дяченко

Закляклою рукою полізла за пазуху. Тюремна роба не мала кишень — але Ірена примудрилася влаштувати в її складках закапелок. Недарма в останні дні вона так завзято просила на обід гостренького — ось вони, кілька відвойованих часникових зубочків...

Ірена примружила очі — пан Семироль стояв перед нею як живий. Чи посміхався він під час тієї їхньої зустрічі? І якщо посміхався, то оголював при цьому ясна?..

У неї немає при собі жодної срібної дрібнички. І осиковий кілок, зрозуміло, в камері смертників добути ніде...

Зараз чи згодом?

Згодом. Вона акуратно сховала часникові зубочки. Закусила губу.

Іноді вампірами називають (у переносному значенні) користолюбців, негідників, зажерливих банкірів. А що, коли Упир — всього лише прізвисько користолюбця?..

«Приватний представник правосуддя». Приватний кат, точніше кажучи. Цікава практика... Одна річ — коли страчують на площі. Зовсім інша — коли торгують ордерами на страту, ніби мисливськими ліцензіями...

Анджею, це твій задум? Чи все ж таки помилка, побічний ефект, цеглинка, що випала зі свого гнізда і спричинила за собою дивний обвал? Змінивши тим самим всю структуру МОДЕЛІ?..

Машину трусонуло. Ірена вхопилася за жорсткий край лави; місто залишилося позаду. Вони їдуть близько півгодини — власне, куди?

Вона виглянула знову — і на цей раз видимість виявилася трохи кращою. Вона навіть примружилася від низького листопадового сонця, що пробилося крізь шар пилу на тюремному склі.

Гори. Машина повзла гірською дорогою — але не звичною, у вигинах зелених пагорбів із туманом над вузькими річками. Ці гори нагадували скорше давню їхню поїздку на турбазу — високі, уривчасті, лисі, позбавлені рослинності, холодні й недосяжні...

Вона протерла очі. Ну не було скелястих хребтів у її передмісті! Не мусило бути... Це неправильні гори, поза МОДЕЛЛЮ тут зовсім інша місцевість!.. Але цікаво: чи існує межа, територіальна межа МОДЕЛІ?

Вона жваво уявила собі, як машина перетинає невидиму межу і вихоплюється з вигаданого Анджеєм світу — просто в натовп зневірених, схудлих в очікуванні експертів, ув обійми цієї безвідповідальної сволоти — пана Петера...

Чи припускав пан Петер, що події можуть повернутися ТАК? Не припускав — значить, некомпетентний. Припускав, але вирішив ризикнути? Тоді мерзотник. Гад...

Машина сповільнила хід. Зупинилася.

Ірена відчула, як терпнуть руки. І ноги перетворюються на два ватних байдужих мішки.

Уже?!

Голоси ззовні. Людська тінь на секунду заступила сонце; Ірена прилипла до вікна, стискаючи в спітнілому кулаку свою останню надію — часникові зубці...

Хтось, здається, водій, смішно дріботячи, потупцяв до самотнього дерева на узбіччі. Став у відповідній позі, завмер, ніби тушканчик...

Ірена, подумки сплюнувши, відірвалася від вікна. «Технічна зупинка».

А може?..

І вона забарабанила в стінку кабіни:

— Гей! Чуєте?! Випустіть мене ненадовго! Мені треба...

Похмурі обличчя. Бурчання. Їм теж не по собі — неприємно, бачте, везти куди слід смертника, особливо якщо смертник — жінка...

Так. Імовірно, моделюючи ці гори, Анджей звірявся з кращими видовищними альбомами... Утім, що вона знає про процес моделювання? Будиночки, складені із сірникових коробок, давно вже залишилися в минулому...

Примружившись, вона роззирнулася.

Так. Втрачати їй нічого. Праворуч стіна, ліворуч провалля. Круте, але не стрімке. Можна зламати шию... а можна і не зламати.

Охоронців двоє. Водій — третій. У кожного при боці — важка кобура.

Але чи не краще куля, ніж чиїсь заслинені ікла?!

— Швидко, — сплюнув крізь зуби один із охоронців.

Вона зробила здивовані очі:

— Отут? Дайте хоч за кущик відійти...

— Я тобі відійду... — сказав інший, похмурий і червонопикий. — Тут, на дорозі...

Вона ображено звела брови і зробила крок у напрямку до провалля.

— Стояти!!

Вона зупинилася.

У принципі, слід заголитись і присісти, сподіваючись, що охоронці відвернуться хоча б рефлекторно.

Ірена уявила собі, як кидається у провалля, підхоплюючи на ходу арештантські штани, що спадають...

Скривилася, як від кислого. З огидою озирнулася на охоронців:

— Хай вам біс... Їдьмо! Я передумала.

Ще через годину машина зупинилася знову. Ірена на той час поринула в тоскне заціпеніння — дорога в’юнилася, як черв’як на риболовецькому гачку, і доводилося боротись із підступною нудотою.

Ще одна «технічна зупинка»?..

Голоси ззовні.

Вона насилу підвелася з лави. Потягнулася було до вікна — але тут двері відчинилися, впускаючи в задуху фургона крижаний струмінь вистояного гірського повітря.

Ірена примружилася, хоча сонце стояло не так високо і світило з іншого боку.

— Виходьте...

Охоронець звернувся до неї на «ви», і по шкірі її