Страта - Марина та Сергій Дяченко

Семироль знизав плечима:

— Якщо так міркувати, Ірено... Власне, все наше життя — очікування смерті. То що ж — душити немовлят, перш ніж вони це усвідомлять?

Вона промовчала. Обережно прилаштувала на спинці крісла зморену важку голову.

...Вона вже не спала зрання. З її вікна відкривався непоганий краєвид на дорогу за ворітьми — якісь будівлі здалися їй гаражами. У кімнаті знайшлись, як мінімум, два важких предмети, що годились для вибивання шибок. А щоб уникнути шуму — можна було б приклеїти до скла пасмуги з розірваної наволочки... Ірена уривчасто дихала, борючись із запамороченням, а в мозку тим часом крутилася фраза з уявної повісті: «...Холодне повітря обпікало. По мотузці з розірваного простирадла вона спустилася в сніговий замет, пригинаючись, ховаючись під вікнами... дісталася гаража, туди, де висів на петлі масивний незамкнутий замок. Дорога була вільна...»

Вона похмуро скривилась; подоба її посмішки не сховалася від очей Семироля.

— Ірено, я ще вчора хотів сказати... Втекти звідси зовсім неможливо, ще нікому це не вдалось. Знаю, ви не повірите мені на слово... І кожна така спроба принесе вам нове розчарування і, можливо, травми, каліцтва. Давайте домовимося: ви не будете піддавати своє здоров’я таким випробуванням. Згода?

«Дорога була вільна...»

Ірена тупо дивилася в стіну просто перед собою. На стильній модерністській картині зображено було жінку з синяво-блідим, стражденним обличчям. У темному квадраті вікна за її спиною висів жовтий бляклий місяць.

Цікаво, які емоції має викликати ЦЕ? Особливо у вампіра?..

— У мене до вас іще одне важливе питання, Ірено... — Семироль зітхнув. Зараз він здавався не таким уже пещеним: навколо очей залягли помітні темні тіні. — Коли я читав у матеріалах вашої справи про спробу симуляції психічного розладу... це не дуже мене злякало. Зрештою, у вашому становищі не симулює тільки ледачий... або людина без фантазії...

Він вичікувально замовк. Ірена мовчала теж — удруге за ці кілька хвилин пан Семироль торкнувся болісного для неї: викликало істерику часто чуте там, у тюрмі, слово «симуляція».

— Ірено, скажіть мені ще раз. Хто такий Анджей?

— Мій колишній чоловік, — промовила вона з огидою.

— Де він зараз?

— Мені сказали, що він загинув, але я не вірю.

— У вас є підстави не вірити?

Ірена дивилася в його насторожені очі. Незворушний пан адвокат чомусь непокоївся; Ірена інтуїтивно відчула, що може це занепокоєння посилити.

— Є, — промовила вона, не уникаючи його погляду. — У мене є підстави. Бо якби Анджей помер — увесь ваш світ одразу ж накрився б мідним тазом.

Семироль трохи насупився. У куточках його рота проступили різкі складки:

— Виходить, ваш колишній чоловік — Творець? Ні багато ні мало?

Вона помовчала. Її халат раптом став обтяжувати її — чого вона сидить оце перед паном адвокатом в домашньому, недоречному вигляді...

— Я не думала про це, — зізналася вона нарешті. — Навряд чи доречно називати Анджея Творцем. Він створив не світ, а всього лише... МОДЕЛЬ. Саме оцю.

Зависла тиша. Семироль пройшовся по кімнаті, зупинився біля вікна, побарабанив пальцями по підвіконню:

— Але ж експертиза визнала вас повністю осудною, Ірено. Й у неї були на це свої підстави...

— Як довго ви збираєтеся мене тут тримати? — запитала вона втомлено.

Семироль підійшов. Зупинився навпроти, так близько, що міг би, простягнувши руку, торкнутися Ірениного чола.

— Відверто? Залежить од багатьох чинників. В основному, од вас, не від мене...

У двері вітальні постукали. Цей звук був настільки недоречним і несподіваним, що Ірена аж здригнулася.

— Заходь, — не підвищуючи голосу, сказав Семироль. І додав, звертаючись до Ірени: — Знайомтесь. Це мій управитель, Сіт.

Ірені не сподобалася присутність управителя.

Якщо, звичайно, доречно назвати «управителем» здоровезного дядька зі звичками професійного охоронця. Власне, чогось подібного слід було очікувати: хтось же мусить наглядати за черговою жертвою, в той час як пан Семироль відбирає собі клієнтів, вивчає матеріали кримінальних справ, виступає в суді... нагулює, коротше, потребу в теплій крівці...

Ірену пересмикнуло.

— Ви можете поки що книжки почитати, — байдуже-звично порекомендував управитель. Він сидів, розвалившись у кріслі, простягнувши ноги, заклавши зчеплені маслакуваті руки за коротко стрижену потилицю. Під «книжками» малася на увазі купа кишенькового чтива у зім’ятих дешевих обкладинках, імовірно, з їхньою допомогою заспокоювала нерви ціла низка жертв вампіра...

Як часто (задавалася питанням Ірена) пан адвокат відчуває свою «гемоглобінову потребу»? Судячи з того, що Семироль НЕ прокусив їй артерію при першій же можливості — від подібної спраги він особливо не страждає. Нагодилася жертва — викупив, тепер нагулює апетит...

— Вам, напевно, заборонено говорити зі мною? — запитала вона, неуважно перебираючи зачитані книжечки.

— Та ні, чому, — після паузи відгукнувся управитель. — Я просто... гм. Ну, якщо вам цікаво зі мною поговорити...

Ірена подивилася на нього уважніше. Просторі штани, довгий витягнутий светр із високим, під горло, коміром. Вуха щільно прилягають до круглої голови. Боксерська щелепа. Невизначеного