Бенкет круків - Джордж Мартін

— А що робить лорд Гайтавер? — випалив Сем.— Батько завжди казав, що він заможний, як Ланістери, й може зібрати втричі більше мечників, ніж будь-хто з прапороносців Небосаду.

— Ба й більше, якщо вимете під мітлу,— сказав капітан,— але мечники не поборють залізних, хіба що як навчаться по воді ходити.

— Висока Вежа мусить щось робити.

— Певна річ. Лорд Лейтон зачинився з Причинною Панною у себе на вежі та штудіює чаклунські книги. Може, з глибин морських військо виведе. А може, не виведе. Бейлор будує галери, Гантор охороняє затоку, Гарт тренує новобранців, а Гамфрі поплив у Ліс наймати перекупний флот. Якщо йому вдасться вичавити зі своєї лярви-сестрички нормальну армаду, ми зможемо почати платити залізним їхньою ж монетою. А поки що здатні лише захищати протоку й чекати, поки ця сучка-королева на Королівському Причалі нарешті спустить лорда Пакстера з ланцюга.

Гіркота, з якою капітан промовив останні слова, вразила Сема не менше, ніж їхній зміст. «Якщо Королівський Причал втратить Старгород і Арбор, все королівство розвалиться»,— подумав він, проводжаючи очима «Мисливицю» та її супровід.

Він замислився, чи Сурмосхил ще в безпеці. Землі Тарлі лежать у глибині суходолу, у порослих лісами передгір'ях, за сто льє на північний схід від Старгорода й далеко від будь-якого узбережжя. До них не повинні дістатися залізні на свої лодіях, попри те що батько воює у приріччі й замок захищений погано. Однак Юний Вовк, понад усякий сумнів, так само думав і про Вічнозим, аж поки Теон Перекинчик не подолав його мури. Сем навіть думати не міг, що віз Жиллі з немовлям у таку далечінь, сподіваючись захистити від усіх кривд, а тут вкине у вир війни.

Решту подорожі він поборював свої сумніви, не знаючи, що діяти. Мабуть, можна забрати Жиллі з собою у Старгород. Мури міста набагато міцніші, ніж мури батькового замку, і їх захищає тисяча вояків, а не та жменька, яку лорд Рендил залишив у Сурмосхилі, вирушаючи в Небосад на виклик свого сюзерена. Але якщо так, доведеться десь заховати Жиллі: Цитадель не дозволяє новакам мати жінок чи коханок, принаймні відкрито. «Крім того, якщо я надовго зостануся з Жиллі, чи знайду потім у собі сили взагалі з нею розлучитися?» Він мусить або порвати з нею, або дезертирувати. «Я ж дав обітницю,— нагадав собі Сем.— Якщо дезертирую, мені голову відрубають, і як це допоможе Жиллі?»

Сем поміркував, чи не попросити Коджу Мо і її батька забрати дівчину на Літні острови. Однак це теж ризиковано. Коли «Цинамоновий вітер» випливе зі Старгорода, йому доведеться знову перетинати Редвинську протоку, й цього разу може пощастити менше. А що як вітру не буде, і корабель з Літніх островів потрапить у штиль? Якщо чутки правдиві, то хтось забере собі Жиллі як невільницю чи соляну дружину, а дитину, швидше за все, просто викинуть у море, щоб не заважала.

«Ні, все-таки Сурмосхил,— зрештою вирішив Сем.— Щойно допливемо у Старгород, винайму фургон з кіньми і сам її туди доправлю». Так він особисто зможе пересвідчитися, в якому стані замок і залога, і як щось побачить чи почує таке, що йому не сподобається, він просто розвернеться й забере Жиллі назад у Старгород.

У Старгород припливли холодного вогкого ранку, коли над містом висів такий густий туман, що виднівся тільки сигнальний вогонь на Високій Вежі. Затоку перегороджував бон, який з'єднував дві дюжини гнилих блокшивів. Позаду вишикувалися бойові кораблі, підкріплені трьома великими дромонами і височенним чотирипалубним флагманом під назвою «Слава Старгорода», що належав лорду Гайтаверу. Знову «Цинамоновому вітру» довелося пройти перевірку. Цього разу на палубу зійшов син лорда Лейтона Гантор у сріблотканому плащі й сірій емальованій кольчузі-лусці. Сер Гантор кілька років навчався в Цитаделі й знав літню мову, тож вони з Кугуру Мо усамітнилися в капітанській каюті для приватної наради.

Сем скористався вільним часом, щоб поділитися своїми планами з Жиллі.

— Спершу поїдемо в Цитадель, щоб передати Джонові листи й розповісти про смерть мейстра Еймона. Сподіваюся, архімейстри пошлють по його тіло мари. А тоді я винайму коней і фургон, щоб відвезти тебе до моєї мами у Сурмосхил. Я повернуся по тебе, щойно зможу, хоча, можливо, це буде аж завтра.

— Завтра,— повторила вона й поцілувала його на доріжку.

За деякий час повернувся сер Гантор і дав команду відчинити ланцюг і пропустити «Цинамоновий вітер» через бон у порт. Поки лебідка швартувалася, Сем приєднався біля сходнів до Коджі Мо і трьох її лучників, причому мешканці Літніх островів пишно вбралися в плащі з пір'я, які носили тільки на березі. Поряд з ними Сем у своєму мішкуватому чорному костюмі, побляклому плащі й білих від солі чоботах почувався обшарпанцем.

— Скільки ви стоятимете в порту?

— Два дні, десять днів — хтозна! Поки не звільнимо трюми й не заповнимо знову,— широко всміхнулася Коджа.— Батькові теж треба навідатися до сірих мейстрів. Деякі книжки спродати.

— А можна Жиллі побуде на борту до мого повернення?

— Жиллі може лишалися, скільки схоче. Вона ж не жере стільки, як деякі,— вона тицьнула Сема пальцем у живіт.

— Я вже не такий грубий, як був,— почав захищатися Сем. Схуднути йому допомогла мандрівка на південь. Всі ці нескінченні чати, а з їжі — тільки фрукти й риба. Мешканці Літніх островів обожнюють фрукти й рибу.

Сем зійшов на сходні після лучників, але на березі вони розійшлися кожен своїм шляхом. Сем сподівався, що ще не забув дороги в Цитадель. Старгород — це лабіринт, а Семові нема коли в ньому губитися.

День стояв вогкий, тож бруківка під ногами була мокра та слизька, а провулки окутані туманом і таємницями. Сем старався їх уникати, триматися річкового гостинцю, який тягнувся уздовж річища Медовинної в саме серце старого міста. Приємно було відчувати замість хиткої палуби під ногами тверду землю, але все одно йти було важко. Сем відчував на собі погляди: люди визирали з балконів і вікон, підглядали з темних дверних прорізів. На «Цинамоновому вітрі» він знав усіх в обличчя. А тут, куди не поверни, всюди незнайомці. Та ще гірше ставало, коли він уявляв, що зараз наскочить на когось знайомого. Лорда Рендила Тарлі в Старгороді добре знали, але зовсім не любили. Сем не відав, що буде гірше: як його впізнає хтось із батькових ворогів чи з його друзів. Натягнувши на голову каптур, він прискорив ходу.

Браму