Бенкет круків - Джордж Мартін
Аллерас слухав уважно. Час до часу кліпав, але не сміявся й не перебивав. Коли Сем закінчив, Аллерас легенько діткнувся тонкою брунатною рукою його передпліччя й мовив:
— Зеконом пенні, Семе. Теобальд і половині не повірить з того, що ти кажеш, але є дехто, хто може й повірити. Підеш зі мною?
— Куди?
— Побалакати з архімейстром.
«Ти маєш усе їм розповісти, Семе,— казав мейстер Еймон.— Архімейстрам».
— Гаразд,— мовив він: повернутися до сенешаля він може й завтра, тепер уже з пенні.— Далеко це?
— Не дуже. На острів Круків.
Щоб дістатися острова Круків, плисти не знадобилося: зі східним берегом він з'єднувався старим дерев'яним підйомним мостом.
— Круковець — найстаріша будівля в Цитаделі,— пояснив Аллерас, коли хлопці переходили понад повільними водами Медовинної.— За Доби героїв там начебто була кріпость піратського ватажка, який грабував кораблі, коли ті спускалися вниз по ріці.
Мури поросли мохом і повзучими лозами, бачив Сем, а замість лучників на зубчастих стінах походжали круки. Уже ніхто й не пам'ятав, коли востаннє піднімався міст.
За мурами замку було вогко й напівтемно. На цілий двір росло старезне віродерево, посаджене ще коли зводилися ці стіни. Різьблений лик на ньому заріс таким самим фіолетовим мохом, як і той, що важкими пасмами звисав з білого віття. Половина гілок уже всохла, однак де-не-де ще шурхотіло червоне листя, й саме там полюбляли сидіти круки. Вони обсіли ціле дерево, та й по всьому двору їх було багато: сиділи у високих арочних вікнах. Вся земля була всіяна їхнім послідом. Коли хлопці перетинали двір, один з круків пролетів просто над головою, а інші закрукали.
— Покої архімейстра Волгрейва — у західній вежі, попід білим гайворонником,— пояснив Аллерас.— Білі й чорні круки не миряться, як Дорн і Прикордоння, тож доводиться тримати їх окремо.
— А мейстер Волгрейв зрозуміє все, що я йому розповідатиму? — поцікавився Сем.— Ти ж казав, що він глузду відбився.
— Йому то гірше, то ліпше,— озвався Аллерас,— але ти йдеш на зустріч не з Волгрейвом.
Він відчинив двері в північну вежу й почав підніматися сходами. Сем незграбно поліз за ним. Згори линуло ляпотіння й туркотіння, а іноді й сердитий крик: круки нарікали, що їх збудили.
Нагорі, попід окутими залізом дубовими дверима, сидів блідий білявий хлопець приблизно Семового віку, правим оком пильно вдивляючись у полум'я свічки. Ліве око ховалося під пасмом попелястого волосся.
— Що хочеш видивитися? — поцікавився Аллерас.— Свою долю? Свою смерть?
Білявець відірвався від свічки, закліпав.
— Голих жінок,— сказав він.— Хто це тут у нас?
— Семвел. Він новак, прийшов до Мага.
— Цитадель уже не та,— поскаржився білявець.— Останнім часом усіх підряд беруть. Чорномазих і дорнян, свинопасів і калік, бовдурів, а тепер ще якогось чорного кита. А я гадав усе життя, що левіафани сірі.
З плеча у хлопця звисала зелено-золота смугаста накидка. Він був дуже вродливий, тільки очі хитрі, а рот чорний.
Сем його впізнав.
— Лео Тайрел,— зронив він. Промовляючи це ім'я вголос, він знову почувався семирічним хлопчиком, готовим напудити в штанці.— Я Сем, зі Сурмосхилу. Син лорда Рендила Тарлі.
— Справді? — Лео ще раз на нього глянув.— Мабуть, що так. А батько твій усім каже, що тебе і серед живих уже немає. Чи просто йому б так хотілося? — вишкірився він.— Ти й досі боягуз?
— Ні,— збрехав Сем. За Джоновим наказом.— Я був за Стіною і брав участь у битвах. Мені дали прізвисько Сем Смертовбивця.
Він гадки не мав, навіщо це бовкнув. Слова самі вихопилися.
Лео розсміявся, але відповісти не встиг: у нього за спиною розчинилися двері.
— Заходь, Смертовбивче,— прогарчав чоловік на порозі.— І ти, Сфінксе. Бігом.
— Семе,— мовив Аллерас,— це архімейстер Марвин.
На бичачій шиї Марвин мав ланцюг з різних металів. Якби не це, він більше нагадував портового горлоріза, ніж мейстра. Голова в нього була завелика, як на його статуру, з квадратним підборіддям, й він повсякчас так нахиляв її вперед, наче готовий був одірвати голову комусь іншому. Приземкуватий і корчуватий, він був широкий у плечах і грудях, з круглим і тугим пивним черевцем, що натягувало шнурівку на шкірянці, яку він носив замість мантії. З вух і ніздрів росло жорстке біле волосся. Брови низько нависали над очима, ніс був зламаний, і то неодноразово, а зуби всі були в червоних плямах від кислолисту. Таких величезних долонь, як у цього чолов'яги, Сем у житті ще не бачив.
Хлопець завагався, й одна з цих долонь схопила його за руку й затягнула в двері. Кімната виявилася великою і круглою. Кругом валялися книжки й сувої: розкидані на столах і нагромаджені на підлозі цілими купами по чотири фути заввишки. Муровані стіни були завішані вицвілими гобеленами й пошарпаними картами. У коминку під мідним казанком палахкотів вогонь. З казанка відгонило горілим.
Якщо не рахувати коминка, єдиним джерелом світла була висока чорна свічка в центрі кімнати.
Сяяла свічка занадто яскраво, аж неприємно. Щось було в ній дуже дивне. Полум'я не миготіло — навіть не сіпнулося, коли архімейстер Марвин з такою силою захряснув двері, що з найближчого столу злетіли папери. І кольори у цьому світлі були якимись чудернацькими. Білий яснів, наче перший сніг; жовтий сяяв, мов золото; червоний горів, як полум'я, а тіні здавалися таким чорними, що нагадували діри в інші світи. Сем не міг відірвати від свічки очей. Була вона три фути заввишки, тонка як меч, рельєфна й покручена, блискучо-чорна.
— Це...
— ...обсидіан,— промовив інший присутній у кімнаті — блідий і дебелий юнак з обрезклим обличчям, круглими плечима, м'якими долонями, близько посадженими очима та
