Бенкет круків - Джордж Мартін

— Якщо пощастить, може, один з десятьох і стримає обітницю,— зауважила леді Дженна.

— От і добре. Дев'ятеро — краще, ніж десятеро. Раптом саме цей десятий мене і вбив би?

— Решта дев'ятеро здатні тебе вбити незгірше.

— Все ліпше, ніж померти в ліжку.

«Чи у виходку».

Однак двоє людей не захотіли їхати з рештою. Сер Дезмонд Грелл, літній військовий інструктор лорда Гостера, вирішив убратися в чорне. Те саме зробив і сер Робін Райгер, капітан замкової варти Річкорину.

— Цей замок був моєю домівкою сорок років,— сказав Грелл.— Кажете, я вільний іти, куди забажаю, але ж куди мені податися? Я вже застарий і затовстий, щоб стати лицарем-бурлакою. А на Стіні новим людям завжди раді.

— Як зволите,— озвався Джеймі, хоч це було страшенно прикро.

Він дозволив їм поїхати озброєними і в обладунках, ще й надав дюжину вояків Грегора Клігана супроводжувати їх двох до Дівоставу. Командування супроводом передав Рафорду на прізвисько Солоденький.

— Глядіть, щоб полонені доїхали до Дівоставу неушкоджені,— попередив він,— бо як щось станеться, то вам дитячою забавкою видасться те, що сер Грегор зробив з Цапом.

Спливло ще кілька днів. Лорд Емон зібрав у дворі всю челядь Річкорину — людей і лорда Едмура, і своїх — і близько трьох годин втовкмачував їм, чого очікує від них тепер він, новий лорд і господар. Час до часу він махав своїм пергаментом, а конюші, служниці й ковалі мовчки похмуро слухали, стоячи під дрібним дощиком.

Слухав і співець — той, якого Джеймі забрав у сера Раймана Фрея. Джеймі побачив його на порозі відчинених дверей, на сухому.

— З його милості співець би вийшов,— сказав чоловік.— Промова довша за маршові пісні, а він ще ані разу, здається, подиху не переводив.

Джеймі не стримав сміху.

— Лорду Емону і дихати не треба, поки він жує. Складете про це пісню?

— Жартівливу. Назву її «Балачка з пстругом».

— Тільки у присутності тітки моєї не співайте її.

Джеймі раніше й не звертав уваги на чоловіка. Він був дрібненьким, вбраним у потерті зелені бриджі й пошарпану світло-зелену сорочку, всю в шкіряних латках. Ніс мав довгий і гострий, а усмішку — широку й вільну. Каштанове волосся, нечесане й немите, спадало на комір. «Йому щонайменше п'ятдесят,— подумав Джеймі,— співець-бурлака, добре побитий життям».

— Коли ми познайомилися, хіба ви були не в челяді сера Раймана? — запитав він.

— Лише два тижні.

— Я гадав, ви з Фреями поїдете.

— Цей,— він указав на лорда Емона,— теж Фрей, а замок — гарне й затишне місце, щоб перебути зиму. Усміхнений Уот поїхав з сером Форлі, а я постараюся посісти його місце. В Уота високий і солодкий голос, куди мені з ним тягатися, зате я знаю вдвічі більше сороміцьких пісеньок... Перепрошую, мілорде.

— Вам, думаю, легко вдасться порозумітися з моєю тіткою,— сказав Джеймі.— Якщо хочете тут зимувати, ваш спів має сподобатися леді Дженні. Вона тут головна.

— Не ви?

— Моє місце — поряд з королем. Тут я надовго не затримаюся.

— Прикро це чути, мілорде. Я знаю пісні, кращі за «У Кастамері дощ». Міг би вам заспівати... всяке різне.

— Іншим разом,— мовив Джеймі.— Як вас звати?

— Том Семиструмець, з ласки мілорда,— співець скинув капелюха.— Але зазвичай мене кличуть Томом Сімкою.

— Гарно співайте, Томе Сімка.

Уночі йому наснилося, що він у Великому септі Бейлора — досі стоїть на чатах над батьковим тілом. У септі було тихо й темно, аж тут із мороку з'явилася жінка, підійшла повільно до п'єдесталу. «Сестро?» — мовив Джеймі.

Однак то була не Серсі. Вся в сірому, як німотна сестра. Каптур і вуаль ховали обличчя, але в зелених озерах очей танцювало полум'я свічок. «Сестро,— мовив Джеймі,— чого тобі треба?» Останнє слово луною полетіло септом: треба-ба-ба-ба-ба...

«Я тобі не сестра, Джеймі,— вона, здійнявши м'яку білу руку, скинула з голови каптур.— Чи ти мене забув?»

Як можна забути того, кого не знав? І тут Джеймі перехопило подих. Він таки знав її, проте було це так давно...

«А лорда-батька ти так само забудеш? Та й чи колись ти знав його по-справжньому...» Очі зелені, волосся — золота канитель. Скільки років — і не сказати. Може бути і п'ятнадцять, подумав Джеймі, і п'ятдесят. Вона піднялася сходами, стала біля п'єдесталу. «Він не терпів, коли з нього сміялися. Ненавидів це понад усе».

«Хто ти?» — Джеймі хотів, щоб вона сама сказала.

«Питання в тому, хто ти».

«Це сон».

«Справді? — вона сумно посміхнулася.— Порахуй свої долоні, дитинко».

Одна. Одна долоня, яка міцно стискає руків'я меча. Лише одна. «Уві сні в мене завжди дві долоні». Здійнявши праву руку, він недомислено втупився в огидний кикоть.

«Усім нам сниться те, чого нам не отримати. Тайвіну снилося, що син його стане видатним лицарем, а донька — королевою. Снилося, що вони будуть сильні, сміливі, вродливі й ніхто ніколи з них не посміється».

«Я — лицар,— мовив Джеймі,— а Серсі — королева».

По щоці їй покотилася сльоза. Знову накинувши каптур, жінка відвернулася. Джеймі гукнув її, але вона вже рушила геть, і спідниці, торкаючись підлоги, зашепотіли колискову. Не кидай мене, хотілося крикнути Джеймі, але ж вона вже давно їх усіх покинула.

Прокинувся він у темряві, весь тремтячи. В кімнаті стояв крижаний холод. Джеймі обрубком робочої руки відкинув покривало. Вогонь у коминку згас, бачив Джеймі, а вікно відчинило вітром. Перетнувши темну кімнату, він спробував намацати віконниці, але під вікном нога стала на мокре. Джеймі, сахнувшись, позадкував. Перша думка була: кров, але ж кров не може бути такою холодною!

У вікно залітав сніг.

Замість зачинити віконниці, Джеймі розчахнув їх ширше. Двір унизу був застелений тоненьким білим покривалом, яке просто на очах товстішало. Зубці на мурах стояли в білосніжних шапках. Сніжинки падали беззвучно, кількоро залетіло у вікно й розтануло у Джеймі на обличчі. Видно було, що з рота виривається пара.

Сніг у Річкорині! Якщо вже сніг падає тут, він може випасти і в Ланіспорту, і на Королівському Причалі. «Зима марширує на південь, а засіки переважно порожні». Врожай, що ще лишився на полях, уже приречений. Не вдасться більше нічого ні посіяти, ні зібрати. «Що ж робитиме батько, щоб нагодувати королівство?» — подумав Джеймі — і тут пригадав, що Тайвіна Ланістера