Бенкет круків - Джордж Мартін
— Називай його драконовим склом,— виправив архімейстер Марвин, на мить задивившись на свічку.— Горить, а не згоряє.
— А що живить полум'я? — поцікавився Сем.
— А що живить драконове полум'я? — Марвин усівся на стілець.— Усі валірійські чари пов'язані були з кров'ю чи вогнем. За допомогою отаких скляних свічок чарівники фрігольду вміли зазирати за гори, моря й пустелі. Могли проникнути в сон людини й наслати видіння; сидячи перед своїми свічками, розмовляли одне з одним, перебуваючи на різних кінцях світу. Як гадаєш, корисно це, Смертовбивче?
— Відпала би потреба у круках.
— Не після бою,— архімейстер відірвав листок від оберемку кислолисту, закинув у рота й заходився жувати.— Розповідай усе, що розповів нашому дорнському сфінксу. Я й сам багато про це знаю, але деякі подробиці проґавив.
Він був з тих людей, яким не відмовляють. Сем на мить завагався, а тоді переповів свою історію Марвину; слухали і Аллерас, і другий новак.
— Мейстер Еймон вважав, що у пророцтві йдеться про Данерис Таргарієн... про неї, а не про Станіса, чи королевича Рейгара, чи малого королевича, якому голову об стіну розтовкли.
— Народжена серед солі й вогню, під кривавою зорею... Я знаю пророцтво,— Марвин, відвернувшись, сплюнув на підлогу червону слину.— Але я б не дуже в нього вірив. Горган зі Старого Гіса колись писав, що пророцтво — як підступна жінка. Бере твого прутня вустами, ти стогнеш від задоволення і думаєш: як любо, як приємно, як добре... і тут вона стискає гострі зуби, і твої стогони перетворюються на вереск. Ось яка природа пророцтв, пише Горган. Пророцтво тільки кусається,— він ще трохи пожував.— І все ж таки...
Аллерас став поряд із Семом.
— Еймон, якби не був такий слабий, поплив би до неї. Хотів, щоб до неї послали мейстра: давати їй поради, захищати її і зрештою безпечно привезти додому.
— Справді? — архімейстер Марвин знизав раменами.— Може, й добре, що він помер, так і не потрапивши у Старгород. В іншому разі сірим вівцям, мабуть, довелося б його вбити, хоч старі бідолахи й заламували б свої зморшкуваті руки.
— Вбити? — вражено перепитав Сем.— Але чому?
— Якщо і ти їм почнеш ото таке розповідати, може, і тебе доведеться вбити,— Марвин розтягнув губи в жахливій посмішці: між зубами стікав червоний сік кислолисту.— А хто, як ти гадаєш, останнього разу повбивав усіх драконів? Хоробрі драконовбивці з мечами в руках? — він сплюнув.— У світі, який будує Цитадель, немає місця чарам, пророцтвам і скляним свічкам, а тим паче драконам. Спитай-но себе, чому Еймону Таргарієну дозволили змарнувати життя на Стіні, коли він по праву мав би стати архімейстром. У всьому винна кров, що текла в його жилах. Йому не можна було довіряти. Так само як і мені.
— І що ж ви робитимете? — запитав Аллерас Сфінкс.
— Попливу в Невольничу затоку замість Еймона. Лебідка, яка привезла Смертовбивцю, цілком мені підійде. Сірі вівці, певна річ, теж пошлють свою людину на галері, але я — з попутним вітром — маю дістатися туди перший,— Марвин знову поглянув на Сема, спохмурнів.— А ти... тобі слід лишатися й кувати ланцюг. На твоєму місці я би постарався закінчити науку чимшвидше. Скоро ти знадобишся на Стіні.
Далі він обернувся до обрезклого новака.
— Підшукай для Смертовбивчі суху келію. Ночуватиме він тут і допомагатиме тобі з круками.
— С-с-стривайте,— затинаючись, мовив Сем,— інші архімейстри... сенешаль... що мені їм казати?
— Кажи, які вони мудрі й добрі. Кажи, що Еймон велів тобі віддатися на їхню волю. Кажи, що ти завжди мріяв про те, що одного дня отримаєш дозвіл вдягнути ланцюг і служити на благо людства, що служіння — найвища честь, що покора — найвища чеснота. Тільки не кажи нічого про пророцтва чи драконів, якщо не хочеш, щоб тобі отрути в кашу підсипали,— Марвин зірвав з гачка біля дверей брудний шкіряний плащ, туго його запнув.— Сфінксе, наглянь за ним.
— Нагляну,— відгукнувся Аллерас, та архімейстер уже пішов. Чути було, як тупотять його чоботи на сходах.
— Куди він? — запитав приголомшений Сем.
— На причал. Маг часу не марнує,— посміхнувся Аллерас.— Мушу де в чому зізнатися. Наша зустріч була не зовсім випадкова, Семе. Це Маг послав мене забрати тебе, поки ти не побалакав з Теобальдом. Він знав, що ти пливеш до нас.
— Звідки?
Аллерас кивнув на скляну свічку.
Сем якусь мить дивився на дивне біле світло, а тоді, кліпнувши, відвернувся. За вікном уже посутеніло.
— У західній вежі є порожня келія якраз попід моєю, і сходи з неї ведуть просто в покої Волгрейва,— сказав блідий обрезклий юнак.— Якщо тобі не заважає каркання круків, зможеш насолоджуватися краєвидом на Медовинну. Підходить?
— Мабуть.
Десь же треба спати.
— Я тобі вовняні коци принесу. Поночі кам'яні стіни холодні навіть тут.
— Дякую.
Щось у цьому блідому й м'якотілому юнакові йому не подобалося, але він не хотів видатися нечемним, тож докинув:
— Взагалі-то мене звати не Смертовбивця. Я — Сем. Семвел Тарлі.
— А я — Пейт,— озвався хлопець,— як легендарний свинопас.
Додаток
Королі зі своїми дворами
Королева-регентша
СЕРСІ Перша ЛАНІСТЕР, удовиця короля {Роберта І Баратеона}, королева-вдова, оборонниця держави, леді Кичери Кастерлі й королева-регентша;
— діти королеви Серсі:
— король {ДЖОФРІ І БАРАТЕОН}, отруєний на власному весільному бенкеті, тринадцятирічний хлопець;
— королівна МІРСЕЛЛА, дев'ятирічна дівчинка, годованка князя Дорана Мартела в Сонцесписі;
— король ТОМЕН І БАРАТЕОН, малолітній король, восьмирічний хлопчик;
— його кошенята: сер ПАЗУР, леді ВУСАНЯ, ЛАПКА;
— брати королеви Серсі:
— сер ДЖЕЙМІ ЛАНІСТЕР на прізвисько Царевбивця, лорд-командувач королівської варти;
— ТИРІОН ЛАНІСТЕР на прізвисько Куць, карлик, звинувачений у царевбивстві та кревногубстві й засуджений за це;
— Тиріонів зброєносець ПОДРИК ПЕЙН, дванадцятирічний хлопець;
— дядьки, тітки й інші родичі королеви Серсі:
— сер КЕВАН ЛАНІСТЕР, її дядько;
— сер ЛАНСЕЛЬ, син сера Кевана,