Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— А чому тільки «можливо»?

— Як один із трьох, ти опинився під чорною вартою. Ось чому я викликав тебе сюди, в одне з моїх місць усамітнення. — Він повернувся й пройшов крізь стіну. Я пішов услід за ним, прихопивши з собою фляжку, і ми всілися над ставком з зеленою недвижною водою, під скелястим уступом, а над нами розстилався небосхил кольору умбри. Дядьків замок зібрав у собі безліч куточків зі всього Хаосу та Тіні, зшитих докупи переходами всередині переходів, так що вийшла неймовірна клаптикова ковдра. — А оскільки ти маєш на собі спикард, — додав він, — то в тебе додалося можливостей захистити себе.

Він простягнув руку і торкнувся мого персня, мініатюрного коліщатка на ньому, що мало в собі безліч спиць. Я відчув легеньке поколювання в пальці, а тоді і в руці, аж до плеча.

— Дядьку, ти часто говорив загадками, коли був моїм учителем, — сказав я. — Але навчання моє закінчено, і це, гадаю, дозволяє мені сказати, що я, чорт забирай, не маю жодного поняття, що ти маєш на увазі.

Він фиркнув й ковтнув пива.

— Віддзеркалення завжди все прояснює, — промовив він.

— Віддзеркалення... — повторив я й кинув погляд на ставок. Під його поверхнею серед чорних стрічок роїлися образи — он Свейвілл, лежить у всій пишноті, і жовті та чорні шати огортають його всохле тіло, а он моя мати, мій батько, безліч демонів, усі з’являються та зникають, Юрт, я власною персоною, Джасра та Джулія, Рендом і Фіона, Мандор і Дворкін, Білл Рот і ще низка облич, мені невідомих...

Я похитав головою.

— Віддзеркалення нічого мені не каже, — промовив я.

— Це не стається за одну мить, — відказав він.

Отже, я знову зосередив увагу на хаосі облич та постатей. Знову з’явився Юрт і довго не зникав. Він саме одягався, із бездоганним смаком, і виглядав відносно неушкодженим. Коли він нарешті злиняв, повернувся відбиток напівзнайомого обличчя, яке я вже бачив раніше. Я знав, що це один із аристократів Дворів, і напружив свою пам’ять. Ну, звісно! Ми не бачилися дуже давно, але тепер я його впізнав. Це був Тмер, з Дому Джесбі, найстарший син покійного Принца Роловіана, а тепер уже й сам Лорд роду Джесбі — борода лопатою, кошлаті брови, міцна тілобудова, не позбавлений харизми, зі своєрідною грубуватою привабливістю; усі відгукувалися про нього як про хоробру, а може, навіть і чутливу людину.

За ним вигулькнув Принц Таббл з роду Ченікутів, і його подоба весь час змінювалася, набуваючи то людських, то несталих демонських рис. Безтурботний витончений товстун із шкіперською борідкою та невинно розчахнутими світлими очима, він мав за плечима сотні років, вирізнявся неабиякою спритністю і був вправним гравцем.

Я дивився, як Тмер, Юрт та Таббл зникли один за одним, серед стрічок, що звивалися клубками. Зачекав іще, але більше нічого не відбувалося.

— Віддзеркалення скінчилися, — оголосив я згодом. — Але я так і не знаю, що це означало.

— А що ти бачив?

— Мого брата Юрта, — сказав я, — і Принца Тмера з роду Джесбі. А серед інших дивних облич бачив ще Таббла з роду Ченікутів.

— Їх ти й мав побачити, — відповів він. — Саме їх.

— І що це означає?

— Тмер і Таббл теж знаходяться під чорною вартою, як і ти. Наскільки знаю, Тмер наразі перебуває в Джесбі, і я вважав, що Юрт наразі десь на Землі, а не в Далгаррі.

— Юрт повернувся?

Він кивнув.

— Він може бути в маминій фортеці, Ґанту, — задумливо протягнув я. — Або... Савалл колись мав ще один маєток, на Шляхах Енчів, аж на самому Ободі.

Сухай знизав плечима.

— Мені про це невідомо, — сказав він.

— Але чому чорна варта? Чому під неї потрапили ми, утрьох?

— Ти поїхав до Тіні Земля вчитися в доброму університеті, — сказав він, — а ще мешкав при Амберському Дворі, що, вважаю, теж є доброю наукою. Тому я пропоную тобі подумати. Гадаю, твій мозок, якщо він так добре заточений...

— Я так розумію, чорна варта означає, що нам загрожує якась небезпека...

— Певна річ.

— Але я не можу визначити природу цієї небезпеки. Хіба що...

— Так.

— Це має певний стосунок до смерті Свейвілла. Отже, тут має бути замішана політика. Але мене тут не було. Я не в курсі того, що тут робиться наразі.

Він вишкірив на мене у посмішці зношені, але все ще грізні ікла, ряд за рядом.

— Спробуй проаналізувати питання правонаступництва, — підказав він.

— Гаразд. Скажімо, рід Саваллів підтримує одного з можливих спадкоємців трону, рід Джесбі — іншого, рід Ченікутів — третього. Скажімо, ми, усі троє, вчепимося через це одне одному в горлянки. Тоді той, хто зараз віддає накази, оголосив нас під вартою, аби ситуація не вийшла з-під контролю. Я можу це тільки вітати.

— Майже правильно, — сказав він, — але справи зайшли вже далі. Я похитав головою.

— Здаюся, — сказав я.

Звідкись долинуло голосне виття.

— Поміркуй над цим, — мовив Сухай, — поки я привітаю гостя. Він підвівся, ступив у ставок й миттєво зник.

Я допив своє пиво.

2

Чи не наступної миті скеля ліворуч від мене взялася мерехтливим світлом та забриніла, наче дзвін. Несвідомо, мимохіть, моя увага сконцентрувалася на персні, який Сухай назвав спикардом. Раптом я усвідомив, що й справді маю намір скористатися ним, аби захиститися. Мене вразило, як я з ним зріднився, як звик до нього за такий короткий час. Я вже не сидів, а стояв, розвернувшись до кам’яної стіни, простягнувши до неї ліву руку, і раптом зі сяйва виступив Сухай, а за ним ще одна постать, що видавалася вищою на зріст та темнішою. Ще мить, і постать матеріалізувалася, а тоді змінила форму та з восьминогої людиноподібної мавпи перетворилася на мого брата Мандора в людській подобі. Він був у чорному, як і за нашої останньої зустрічі, хоча вбрався у свіжий одяг, трохи іншого покрою, і волосся у нього було не таке скуйовджене. Мандор миттю просканував усе навколо й обдарував мене усмішкою.

— Бачу, тут усе гаразд, — зауважив він.

Я пирснув, указавши