Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Поки не отримаю доказів протилежного.

— А хто перший у черзі?

— Таббл з роду Ченікутів.

— А другий?

— Тмер з роду Джесбі.

— Вершки суспільства обертаються у твоїй калюжі, — зауважив я, звертаючись до Сухая.

Він знову показав мені свої ікла. Вони, здавалося, крутилися.

— У нас є вендета з родами Ченікутів чи Джесбі?

— Наче ні.

— Тоді ми всі просто пильнуємося, еге ж?

— Так.

— Як до цього дійшло? Тобто, наскільки я розумію, це торкнулося купи народу. Це що, була ніч довгих ножів, чи як?

— Ні, ці смерті траплялися постійно упродовж певного часу. Не було жодної кривавої бані, відколи Свейвіллу погіршало. Хоча, дійсно, кілька смертей сталося останнім часом.

— Добре, але ж мало бути певне слідство. Є у нас злочинці, взяті під варту?

— Ні, всі вони або втекли, або їх було вбито.

— Так, а що ми знаємо про вбитих? Адже має бути відомо, до якої партії вони належали?

— Ні. Відомо, що деякі з них були професіоналами. Ще кілька — звичайнісінькими опозиціонерами, можливо, але не напевне, з розладами психіки.

— Тобто ти стверджуєш, що нема жодних зачіпок, аби розгадати, хто стоїть за всім цим?

— Саме так.

— Тоді звернімося до підозр, якщо ти не проти.

— Головним підозрюваним є, звичайно, Таббл, хоч навряд чи варто казати про це вголос. Він отримав із цього найбільший зиск, отримує його і зараз. До того ж у його кар’єрі було багато політичних змов, подвійної гри та політичних убивств. Але це було давно. У кожного є свої скелети в шафі. А він роками грав роль тихої та консервативної людини.

— Тепер роздивимось Тмера. Він живе достатньо усамітнено, аби викликати підозри. Чи є щось таке, що пов’язує його з цими кривавими розбірками?

— Начебто ні. Та він не виставляє свої справи на позір. Він не є публічною людиною. Але в минулому ніколи не потрапляв в екстремальні ситуації. Я знаю його не досить добре, але мені він завжди здавався більш простою та прямою людиною, ніж Таббл. Гадаю, він із тих, хто просто вчинив би державний переворот, якби дуже запрагнув трону, а не став би заздалегідь плести складні інтриги.

— Може бути й так, що тут діє багато різних осіб, і кожна з них має власні інтереси.

— І тепер, коли йдеться до розв’язки, вони змушені будуть виплисти на поверхню?

— Це здається логічним, хіба ні?

Мандор посміхнувся. Здвигнув плечима.

— Не бачу, чому б коронація мала покласти край цій вакханалії, — промовив він. — Корона не захищає від кинджала.

— Але той, хто посяде трон у такий спосіб, отримає владу разом із тягарем власних гріхів.

— В історії це буде аж ніяк не перший такий випадок. Пригадай, скільки дуже успішних монархів приходили до влади, маючи заплямоване минуле. До речі, тобі не спадало на думку, що інші, можливо, можуть очікувати й від тебе аналогічних вчинків?

— Так, і мені це дуже неприємно. Мій батько довго прагнув трону Амбера, і це обернуло його життя на пекло. Він знайшов спокій лише тоді, коли послав трон під три чорти. Я навчився на його прикладі, принаймні цьому. У мене таких амбіцій немає.

Але на якусь мить я відчув сумнів у своєму серці. Цікаво, як почуваєшся, коли керуєш величезною державою? Адже щоразу, коли я нарікав на неправильну політику — тут, чи в Амбері, чи в Штатах у Тіні Земля, я автоматично ставив собі питання: а як би я впорався з цією ситуацією, якби стояв біля державного керма?

— Ти впевнений? — промовив Мандор.

Я подивився собі під ноги.

— Можливо, інші саме зараз також зазирають у свої ворожильні ставки, — відказав я, — сподіваючись знайти там підказки.

— Безперечно, — погодився він. — Що, як на Таббла та Тмера також очікує передчасна кончина? Що ти тоді робитимеш?

— Навіть не думай про це, — сказав я. — Цього не станеться.

— Але якщо припустити?

— Не знаю.

— Тобі доведеться щось вирішити, хоча б для того, аби спекатися цієї проблеми. Маючи власну думку, тобі не потрібно буде далеко ходити по слова.

— Дякую. Візьму до уваги.

— Розкажи мені, що трапилось з тобою після того, як ми розсталися.

І я розповів. Про фантомів Лабіринту і таке інше.

Коли я вже закінчував свою оповідку, знову долинуло виття. Сухай попрямував до скелі.

— Даруйте, — кинув він нам, коли скеля розступилася і він увійшов всередину.

І я миттєво відчув на собі гострий погляд Мандора.

— Маємо лише кілька секунд, — промовив він. — Цього не досить, аби обговорити все, про що нам треба домовитися.

— Тобто маємо поговорити під секретом?

— Так. Тому ти маєш знайти час пообідати зі мною ще до похорону. Скажімо, за чверть оберту від цього часу, блакитне небо.

— Домовились. У тебе чи на Шляхах Савалла?

— Приходь до мене, на шляхи Мандора.

Щойно я встиг кивнути, як скеля знову розійшлася, і з неї виступила гнучка демонічна постать, що мерехтіла блакитно, оповита хмаринкою. Я миттєво скочив на ноги, а тоді нахилився поцілувати руку, яку мені простягнули.

— Матусю, — промовив я. — Яка радість! Я не очікував побачити тебе так скоро.

Вона посміхнулася, а тоді навколо неї знявся вихор. Луска поблякла, абриси її розплилися. Обличчя замість блакитного набуло нормального тілесного кольору, хіба що трохи бліднуватого. Вона роздалася в плечах та стегнах, а зріст її дещо зменшився, хоча вона однаково залишилася високою. Карі очі стали ще гарнішими, коли важкі надбрівні дуги потоншали. Кілька веснянок виступили на її тепер уже людському, злегка кирпатому носі. Каштанове волосся подовшало з того часу, коли я востаннє бачив її в цій подобі. Вона продовжувала посміхатися. Червона туніка, просто підперезана пасом, дуже їй личила; на лівому стегні до паса була причеплена рапіра.

— Мій любий Мерліне, — промовила вона, беручи мою голову обома руками та цілуючи мене в губи. — Я рада бачити, що ти так добре виглядаєш. Ти дуже давно не повертався додому.

— Останнім часом я жив дуже напруженим життям.

— Це точно, — відказала вона. — До мене доходили звістки про твої прикрі пригоди.

— Не дивно. Не за кожним назирці ходить ти’їґа, час від