Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Так.

— Ага. Що ж, добре. Лише дай мені зібрати речі. А як це сталося?

Я взув чоботи, натягнув на себе одяг, підперезався, причепив меч.

— Подробиці мені невідомі. Звісно, усі знали, що він слабує.

— Маю написати записку, — сказав я.

Він кивнув.

— Сподіваюсь, коротеньку.

— Так.

На клаптику пергаменту, що знайшов на письмовому столі, я написав: «Корал, мене викликали у родинних справах. Я зв’яжуся з тобою», — і поклав цидулку біля її руки.

— Я готовий, — сказав я. — Як ми дістанемося туди?

— Я віднесу вас, лорде Мерлін, на спині, як колись.

Я кивнув, відчуваючи, як наринули на мене спогади дитинства. Ґрілл був надзвичайно сильним, як більшість демонів. Але я пригадав, як ми з ним гралися на краю Безодні, і далі, у Темряві, у склепах, печерах, на полях битви, ще оповитих димом, серед замкових руїн, в будинках померлих чаклунів, у приватних пеклах. Мені завжди більше подобалося гратися з демонами, ніж з родаками чи свояками моєї матері. Я навіть головний свій образ у Хаосі сформував на їхню подобу.

Аби набрати більшої ваги, він поглинув стілець, що стояв у кутку кімнати, змінив також і форму тіла, бо зріст у мене був тепер не той, що в дитинстві. Коли я виліз йому на спину, що видовжилася, і міцно за нього вхопився, він вигукнув:

— Ох, Мерліне! Які чари ви носите на собі тепер?

— Я маю над ними контроль, але не маю повного знання про їхню сутність, — відповів я. — А що саме ти відчуваєш?

— Жар, холод, дивну музику, — промовив він. — Зусібіч. Ви змінилися.

— Усі змінюються, — відказав я, коли він посунув до вікна. — Таке життя.

На широкому підвіконні темніла нитка. Він дотягнувся до неї, торкнувся її, злітаючи. Вежі кинулися назад, заколихалися й розтанули. Зорі горіли яскраво, молодик виткнувся з-за небокраю, посріблив денця флотилії хмар. Ми швидко здіймалися вгору, і фортеця та дахи міста зникли, як оком зморгнути. Зорі затанцювали й перетворилися на смуги світла. Ми пірнули в смугу цілковитої, лише ледь збриженої, чорноти, і вона все поширювалася. Чорна дорога, раптом спало мені на думку. Це наче такий собі тимчасовий варіант небесної Чорної дороги. Я озирнувся. Позаду її не було. Наче хтось змотував її слідом за нами. Чи це вона замотувала нас у себе?

Під нами миготіла сільська місцевість, наче кадри кінострічки, яку крутять на потроєній швидкості. Ліс, пагорб, гірський пік пролетіли під нами. Наш чорний шлях розстилався перед нами гігантською стрічкою, а світло й пітьма строкатими клаптиками пропливали повз, наче хмаринки полуденним небосхилом. А тоді темп прискорився, перетворився на стакато. Якоїсь миті я помітив, що вітру більше немає. Місяць раптом опинився високо вгорі, а горбасте гірське пасмо зазміїлося під нами. Навкруги стало тихо, наче уві сні, а наступної миті місяць пішов униз. Сяйна лінія розпорола світ праворуч від мене, і зорі почали зникати. Ґрілл легко ніс нас чорним шляхом, і я не відчував, щоби він напружився бодай на секунду. Незабаром зник і місяць, а світло, що відбивалося від громади хмар, стало жовтим, наче вершкове масло, а потім, просто на очах, порожевіло.

— Сила Хаосу зростає, — зауважив я.

— Енергія безладу, — відгукнувся він.

— Ти мені не все розповів, — сказав я.

— Я лише слуга, — відказав Ґрілл, — і мене не кличуть на раду можновладців.

Світ ставав дедалі яскравішим, а попереду, скільки сягало око, струменіла наша чорна дорога. Ми пролітали високо над гірською країною. Хмари розступалися й розліталися, а їхнє місце швидко заступали інші. Очевидно, ми почали рухатися Тінями. Незабаром гори згладилися, а під нами почав розмотуватися сувій рівнин. Раптом посеред небосхилу з’явилося сонце. Ми летіли над нашою чорною дорогою, і Ґрілл, здавалося, ледь торкався її кінчиками пальців ніг. Часом він важко змахував крилами у мене перед носом, а інколи крила його мерехтіли, наче крила колібрі, так швидко, що ставали невидимими.

Ліворуч від мене, далеко-далеко, сонце набуло кольору вишні. Під нами простелялася рожева пустеля...

А тоді ми знову поринули в темряву, і зорі оберталися навколо, наче гігантське колесо.

Потім ми спустилися і летіли, ледь не чіпляючись за верхівки дерев...

Ми увірвалися у простір над велелюдною вулицею у діловій частині якогось міста, і під нами засяяли ліхтарі, фари автівок, неонові вітрини та вивіски. Тепле, задушливе повітря великого міста, насичене пилом та викидними газами, огорнуло нас. Кілька перехожих поглянули вгору, мабуть, помітивши краєм ока якусь незрозумілу тінь.

Щойно ми проминули ріку й понеслися над передмістям, мало не черкаючи гребенів дахів, перспектива сколихнулася, і ми полетіли над первісним ландшафтом: стікали потоки лави, каміння осипалися з гір, земля здригалася, а два вулкани, один геть близько, а інший удалині, вивергали дим у синє та зелене небо.

— Я так розумію, що це короткий шлях? — поцікавився я.

— Найкоротший, — відгукнувся Ґрілл.

Ми увійшли в довгу ніч, і якоїсь миті здалося, що дорога завела нас у морські глибини. Поруч із нами пропливали та проносилися химерні морські створіння, вони заполонили весь простір навколо. Але ми залишалися сухими, і товща води нас не розплющила. Нас оберігав наш чорний шлях.

— Це злам, не менш важливий та епохальний, ніж кончина Оберона, — раптом висловився Ґрілл. — Наслідки його відчутні в усіх Тінях.

— Але смерть Оберона збіглася з відтворенням Лабіринту, — зауважив я. — Тому вона мала більше значення, ніж смерть монарха на краю світу.

— Це правда, — відказав Ґрілл, — але зараз рівновагу сил порушено. А ця подія ще додає переваг одній зі сторін.

Ми пірнули в отвір у чорній кам’яній громаді. Темряву обабіч нас прокреслювали смуги світла. Виступи й западини примарно відсвічували блакитним. Не знаю, як довго це тривало, але ми раптом опинилися в фіолетовому небі, а власне переходу від морської пучини до неба я не помітив. Високо над нами мерехтіла зірка, одна-однісінька. Ми неслися просто на неї.

— Тобто? — запитав я.

— Тобто Лабіринт став сильнішим за Лоґрус, — відповів він.

— Яким чином це сталося?

— Принц Корвін накреслив ще один Лабіринт під час конфронтації між Дворами та Амбером.

— Так, він розповідав мені про це. Я навіть бачив той Лабіринт. Він боявся, що, можливо, Оберонові не вдасться полагодити первісний Лабіринт.

— Але він зробив це, і