Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

А пожива була, манлива та спокуслива: Ереґнор. Беґмійська королева на троні Кашфи могла допомогти вирішити нарешті питання зі спірними землями. Принаймні так вважала Джасра, за словами Корал. І Люк пристав на такий аргумент. А надто в ситуації, коли Амбер не хотів давати Беґмі жодних гарантій, а угода про приєднання до Золотого Кола померла, не народившись.

Я тримав її в обіймах. Почувалася вона ще не дуже добре, навіть попри те, що після операції відновлювалась із дивовижною швидкістю. Її праве око прикривала чорна пов’язка, і вона миттєво реагувала на будь-яку мою спробу наблизити руку до цього місця. Їй навіть не подобалося, коли я затримував погляд на цій пов’язці. Чим керувався Дворкін, коли вирішив замінити її ушкоджене око Судним Каменем, мені було невтямки. Хіба що він чомусь вважав її здатною протистояти Лабіринту та Лоґрусу в їхніх спробах повернути собі Камінь. Я жодним чином не був експертом з таких питань. Нарешті на власні очі побачивши крихітного мага, я переконався, що він не божевільний; але цього було не досить, аби зрозуміти загадкові таланти, притаманні цьому старому мудрецю.

— І що ти відчуваєш? — запитав я її.

— Відчуття дуже дивне, — відповіла вона. — Не біль, це точно. Радше схоже на контакт через Козир. Тільки це відчуття постійно зі мною, хоч я нікуди не переміщаюсь і ні з ким не розмовляю. Це так, наче я стою в якійсь брамі. Сили протікають поряд, проходять крізь мене.

Мить, і я опинився в центрі сріблястого персня, увінчаного колесом з безліччю спиць з червонуватого металу. Зсередини це виглядало гігантським павутинням. Одне з пасом запульсувало яскраво, привернувши мою увагу. Так, це була лінія, що вела до дуже потужного джерела сили в одній із віддалених Тіней, і нею можна було скористатися для зондування. Я обережно подовжив її до прихованого під пов’язкою самоцвіту.

Негайного опору не відчув. Насправді, видовживши лінію сили, я не відчув нічого. Однак крізь стіну вогню розрізнив образ. Просуваючись крізь вогняну завісу, я відчув, як мій щуп рухався повільніше, ще повільніше і, врешті-решт, зупинився. І я завис, здавалося, на краю безодні. Я не міг змусити лінію сили рухатися далі, а викликати Лабіринт, який був, наскільки я зрозумів, частиною образу, боявся, адже працював наразі з іншими силами. Все ж таки я спробував пробитися вперед і відчув жахливий холод, який знищував ті сили, на які я спирався.

Втім, слабшали сили, якими я наразі маніпулював, а не я сам.

Натиснувши ще, я розрізнив слабке світло, наче від віддаленої туманності. Вона висіла на тлі кольору доброго червоного портвейну. Я наблизився ще трохи, і туманна пляма перетворилася на тривимірний конструкт, напівзнайомий... це мав бути той початковий відрізок шляху, який, за описом мого батька, треба пройти, аби налаштуватися на Судний Камінь. Добре, усередині Каменя я вже побував. Може, мені слід спробувати пройти ще цю ініціацію?

— Ані кроку вперед, — пролунав голос, мені незнайомий, хоч я і бачив, що це Корал видає ці звуки. Схоже, вона впала в транс. — Ініціація вищого ступеня для тебе закрита.

Я потягнув свій щуп до себе, бо не хотів дізнатися, що може статися в разі непослуху. Мій Лоґруський зір, який я постійно зберігав з часу останніх подій у Амбері, дозволив мені роздивитися, що Корал наразі була повністю охоплена вищою версією Лабіринту, який струмив і крізь неї теж.

— Чому? — запитав я.

Та такому бунтівнику, як я, у відповіді було відмовлено. Корал сіпнулася, поворушилася, втупилася в мене.

— Що сталося? — запитала вона.

— Ти задрімала, — відповів я. — Не дивно. Те, що зробив Дворкін, а ще пригоди упродовж дня...

Вона позіхнула й зручніше вмостилася на ліжку.

— Так, — пробурмотіла вона й насправді заснула. Я стягнув із себе чоботи й скинув важкий верхній одяг. Тоді розтягнувся поряд й укрив ковдрою себе та її. Я теж почувався виснаженим і волів когось поруч із собою.

Не знаю, скільки я проспав, занурившись у вир темних сновидінь. Навкруги мене роїлися обличчя, людські та демонські, а ще звірячі морди, і всі вони дивилися на мене аж ніяк не привітно. Падали дерева, полум’я охоплювало цілі ліси, земля здригалася, нею зміїлися тріщини, море підіймало гігантські хвилі й поглинало суходіл, місяць ставав червоним, наче кров, і над усім цим лунав голосний стогін.

Хтось кликав мене на ім’я...

Вітер налітав і шарпав віконниці, і вони билися з грюкотом, поки нарешті зірвалися й упали всередину кімнати. Уві сні я бачив істоту, що пройшла крізь вікно й скоцюрбилася в ногах ліжка, шепочучи моє ім’я знову та знову. Кімната, здавалося, ходила ходором, і я перенісся уві сні до Каліфорнії, побачив тамтешній землетрус. Вітер уже не завивав, а ревів, і звідусіль до мене долинав гуркіт — це падали дерева, завалювалися вежі...

— Мерліне, Принце Дому Саваллів, Принце Хаосу, прокидайтеся, — розчув я слова. Істота заклацала іклами і знову затягнула своє.

Почувши це приблизно вчетверте, я раптом утямив, що, можливо, це мені не сниться. Лемент, дійсно, долинав звідкись ззовні, а суцільні спалахи блискавок супроводжувалися майже симфонічними перегромами.

Перш ніж поворухнутися та розплющити очі, я виставив перед собою захисний щит. Так, звуки лунали в реалі, так само реальністю виявилися і зламані віконниці. І істота в ногах ліжка також.

— Мерліне, Мерліне! Прокиньтесь, Мерліне! — проказувала до мене ця істота, довгопика, гостровуха, з чималими іклами та пазурами, з величезними очима, що палали вогнем під зеленкувато-срібним чолом. Істота склала вздовж худорлявих боків шкірясті крила. З них збігала вода. Істота кривила пащу чи то в посмішці, чи в гримасі болю. — Вставайте, Лорде Хаосу!

— Ґрілле! — вигукнув я, упізнавши челядника нашого родинного маєтку в Хаосі.

— Айно, мілорде, — відказав він. — Той самий, що вчив вас, як грати в кістяки-танцюристи.

— Чорт забирай!

— Мушу виконати своє завдання, мілорде. Я здолав довгий та жахливий шлях, йдучи за чорною ниткою, аби передати, що вас кличуть.

— Нитки раніше не сягали так далеко, — відказав я, — якщо тільки хтось не докладав до них величезних зусиль. А може, їх не вдавалося простягнути сюди жодним чином. Що, тепер це змінилося?

— Тепер зробити це простіше, — відповів він.

— Чому так?

— Його Величність Свейвілл, Король Хаосу, сьогодні вночі опочив поруч зі своїми темними праотцями. Мене послали доправити вас на похорон.