Борва мечів - Джордж Мартін

— Зізнаюся, мені мало відомо про старих богів, — мовив він, намагаючись бути ласкавим до прагнень дружини. — Може, колись просвітиш мене. Я б навіть міг супроводити тебе до гаю.

— Не варто! — негайно заперечила Санса. — Тобто… ви дуже добрі, але… там немає жерців чи священників, не чинять відправи, не палять свічки, не співають псаломи. Лише дерева і мовчазна молитва. Вам, напевне, буде нудно.

— Та мабуть. Правда твоя. — «Вона мене знає краще, ніж я гадав.» — Хоча шурхіт листя — то непогана розрада після бубоніння якогось септона про сім ликів божої благодаті.

Тиріон махнув рукою.

— Утім, я не втручатимуся. А ви, моя пані, вдягайтеся тепліше, бо там надворі — вельми свіжий вітерець.

Йому кортіло запитати, про що вона молитиметься. Але Санса була покірна дружина — далебі, ще скаже правду, а він не зрадіє тому, що почує.

Коли вона пішла, Тиріон повернувся до тяжкої праці — вистежувати золотих драконів у плутанині облікових книг Мізинця. Безперечно ясним у них було лише одне: Петир Баеліш не терпів, аби золото лежало та вкривалося пилом. Що старанніше Тиріон намагався зрозуміти щось у його оборудках, то більше йому боліла голова. Добре комусь казати: «нумо давайте плодити драконів замість замикати їх у скарбниці». Деякі з тих гендлів смерділи гірше, ніж протухла тиждень тому рибина. «Я б не дозволив Джофрікові так охоче жбурляти Рогачів через мури, якби знав, скільки грошей ті сучі сини позичили в корони.» Він би радо надіслав Брона шукати їхніх спадкоємців, але підозрював, що зиску з того матиме стільки, скільки золота — з золотої рибки.

Коли з викликом від батька прийшов пан Борос Блаунт, Тиріон усвідомив, що оце вперше за життя зрадів його появі. Він із полегшенням захряснув книги, дмухнув на олійницю, накинувся киреєю і зашкандибав дитинцем до Башти Правиці. Вітер і справді був свіжий — саме такий, про який він попереджав Сансу; в повітрі пахкотіло дощем. Коли князь Тайвин його відпустить, то напевне, варто піти до божегаю та забрати її звідти, аби не змокла.

Але Санса геть вилетіла в Тиріона з голови, щойно він увійшов до світлиці Правиці та побачив там Серсею, пана Кевана і великого маестра Пицеля навколо князя Тайвина і короля. Джофрі трохи не стрибав з якихось невідомих радощів. Серсея кривилася у лукавій усмішечці. Князь Тайвин був урочисто-похмурий, як завше. «Цікаво, чи зміг би він посміхнутися, навіть якби схотів?»

— Що трапилося? — запитав Тиріон.

Батько простягнув йому розгорнутий, уже читаний сувій пергамену, який, утім, ще не покинув прагнень знову скрутитися. «Рослін упіймала собі гарного жирного пструга» — прочитав Тиріон. — «А брати подарували їй на весілля пару вовчих шкур.» Тиріон перевернув пергамена і роздивився зламану печатку: сріблясто-сірий віск, подвійні башти дому Фрей.

— Князь Переїзду вихваляється своїм вишуканим письменством? Чи грається у загадки? — пирхнув Тиріон. — Пструг — то, ясна річ, Едмур Таллі, а вовчі шкури…

— Він мертвий! — вигукнув Джофрі так щасливо та гордовито, наче то він власноруч оббілував Робба Старка.

«Спершу Грейджой, тепер Старк.» — Тиріон згадав про свою дружину-дитину, що саме мала молитися у божегаї. — «Богам свого батька. За перемогу свого брата. За безпеку та добре здоров’я своєї матінки.» Скидалося, що старі боги зважають на молитви не краще, ніж нові. Хай слабенька, та все ж розрада.

— Цієї осені королі сиплються, мов листя з дерев, — зауважив Тиріон. — Схоже, наша війна потроху виграється сама собою.

— Війни, Тиріоне, ніколи не виграються самі собою, — відповіла Серсея солодко-ядучим голосом. — Цю війну виграно розумом та зусиллями нашого панотця.

— Нічого ще не виграно, поки ворог стоїть у полі, — застеріг князь Тайвин.

— Хіба в річкового панства геть немає клепки в голові? — заперечила королева. — Без північан вони не мають надії встояти проти з’єднаної потуги Вирію, Кастерлі та Дорну. Авжеж вони муситимуть обрати покору замість винищення.

— Більшість упокориться, — погодився князь Тайвин. — Водоплин стоятиме, але поки Вальдер Фрей тримає у заручниках Едмура Таллі, Чорноструг не зважиться на рішучі дії. Язон Малістер та Титос Чорноліс битимуться хоча б заради честі. Але Фреї здатні обложити і замкнути Малістерів у Морестражі. А Джоноса Бракена можна переконати перебігти до нас і напасти на Чорнолісів. Зрештою всі вони схиляться перед престолом. Я маю намір висунути щедрі умови миру. Всі дідицтва, які скоряться нам і припинять опір, отримають королівське пробачення і збережуть своїх господарів. Усі, крім одного.

— Гаренголу? — спитав Тиріон, добре знаючи батька.

— Державі не потрібна така чума, як оті «Хвацькі Компанійці». Я наказав панові Грегору скарати на горло усіх у замку.

«Панові Грегору Клегану на прізвисько Гора-на-Коні.» Скидалося, що його ясновельможний батько хотів витрусити з Гори останні крихти руди, перш ніж віддати його на поталу дорнійському правосудові. «Хвацькі Компанійці» скінчать свої долі головами на шпичках, а Мізинець в’їде до Гаренголу без жодної плямки крові на своєму вишуканому вбранні. Тиріонові стало цікаво, чи досяг Петир Баеліш Долини Арин. «От якби він із божої ласки потрапив у шторм і потонув. Та коли це боги мали до мене ласку?»

— Всіх треба скарати на горло, всіх до останнього! — раптом загарячкував Джофрі. — Малістерів, Чорнолісів, Бракенів… усіх! Там самі зрадники, пане діду, і я хочу їхньої смерті! Я не бажаю висувати їм ніяких умов!

Король рвучко обернувся до великого маестра Пицеля.

— А ще я хочу голову Робба Старка! Напишіть князеві Фрею, перекажіть мій наказ. Королівський наказ! Я звелю подати голову Сансі на тарелі на моєму весільному бенкеті.

— Пане королю, — мовив пан Кеван ураженим голосом, — але ж пані Санса у шлюбі стала вашою тіткою…

— То був жарт! — поспіхом втрутилася Серсея. — Джоф хотів нас розважити.

— Які ще розваги? Я наказав! — наполягав Джофрі. — Він був зрадник, і я хочу його дурну голову. Хай Санса її поцілує!

— Ні, — хрипко відказав Тиріон. — Сансу тобі мучити більше не вільно. Зрозумій це нарешті, почваро!

Джофрі гидко вишкірився і мовив:

— Що я чую? Адже це ви в нас почвара, дядечку.

— Справді? — Тиріон нахилив голову набік.