Право на шанс - Олена Гриб
– Можеш не заплющувати очі, Тає, – сказала чаклунка, витягуючи з широкої кишені щось гостре і покрите темно-бурими плямами. – Тут немає нічого страшного… До того ж на заклинання проти болю я вбухала весь срібний пил, що у мене був.
«То якого демона ти збираєшся робити, якщо магічити нічим?!» – відкрила рот, щоб заперечити, я.
Але Мела нависла наді мною, піднявши ту моторошну штуковину, і не залишалося нічого іншого, крім як ганебно заплющити очі й дати змогу лікуванню йти своїм ходом.
Скреготливий звук неприємно дряпав слух, сопіння баронського сина біля самого вуха дратувало неймовірно, а заспокійлива тарабарщина Ів діяла на нерви гірше за завивання котів навесні.
– Довго ще? – зажадала я відповіді, не в змозі ні терпіти це неподобство далі, ні розплющити очі й подивитися самій.
– Лежи рівно!
– Не смикайся, тітко!
– Не хвилюйся, Тає!
– Замри, коза!
Знайомі голоси заспокоювали. Було одночасно і страшно, і цікаво дізнатися, наскільки кепські справи, коли й короткий рух спричиняє такий переляк. Як на зло, погляд крізь вії ситуацію не прояснив – кімната не освітлювалася нічим, окрім сутінків за ґратчастим вікном, та й Мела повернулася до мене спиною, заважаючи побачити, що вона пиляє.
