Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
- Ніколи, ще Дмитра шукати. От, капітан обіцяв, у наступному кварталі патрульну машину виділити, тоді здам свого «Болівара» в музей.
Вони закотили стального коня до заростів тернівника й потайки стали пробиратися до пагорба. Навкруги стояла цілковита тиша, тільки в заростях біля струмка кувала зозуля. Пташина так захопилася своїм співом, що не помічала нікого.
- Ну й налічила нам років, Максиме Петровичу - мабуть, по двісті на кожного.
- Значить, Вітю, нам нічого не зашкодить, принаймні сьогодні; якщо вона не на бандитів працює. Обходь пагорб зліва! - прошепотів дільничний. Дістав пістолет і вказав помічникові рукою напрямок маневру.
Вони, засідаючи й перебігаючи від куща до куща, обійшли пагорб. Та все марно на Снєжковій горі нікого не було.
- От халепа! Невже вислизнули, чи таки втопилися в болоті? - бідкався лейтенант. – Як би тоді не злива...
Дільничний хотів розшукати хоч якісь сліди, але після дощу порозмивало все, навіть свіжі розкопки.
- Поглянь-но, що це за плита видніється з ями? – Максим показав Віктору на невеликий шурф виритий метрів двадцять збоку від струмка. На дні досить глибокої ями виднівся край кам’яної брили.
- Як це я цього, першого разу не помітив? –Дільничний стрибнув вниз й почав руками очищати блискучу брилу.
- Видно закидали землею, щоб ніхто не помітив, а злива все розкрила, - висунув здогадку Пасічник.
- Певне, ти маєш рацію. А плита яка відполірована, відбиває як у дзеркалі, - Максим побачив своє відображення на площині.
- Допоможи-но мені!
Пасічник зіскочив у шурф. Удвох вони швидко очистили поверхню. Сонце, падаючи на відполіровану кам’яну плиту, відбивалося і сліпило слідчим очі.
- Гладенька, а скільки тисяч років пролежала під грунтом. Ці покидьки таки відшукали поховання. Торік приїздили науковці, сиділи три місяці на пагорбі й ні із чим поїхали. А скільки «чорних» я ганяв і штрафував. Ці ж, дивися - відразу знайшли.
- Видно знали, де шукати, - підтвердив Віктор.
- Що ж заглянемо й ми, що тут було. Хоча я думаю – могильник пустий.
- Лячнувато якось.
- Не дрейф, ми для слідства все повинні вияснити. Ну взяли, разом!
Вони дружно налягли, та плита не піддавалася.
- Лома треба, бо так не подужаємо. Детективи, ще раз взялися за плиту, потім ще, та крім стертих пальців – ніякого результату. Виснажені чоловіки сіли на надгробок. Максим зняв шапку й витер спітніле чоло.
- Щось тут не так. Не така вона вже й тяжка, щоб не відсунутися.
- Ні засувів, ні замків немає?
- Треба шукати, десь повинен бути секрет.
Вони обнишпорили кожний квадратний сантиметр блискучої плити, та все марно. Відчищаючи пісок посередині плити, Максим помітив барельєф.
- Глянь, ящірка в короні. Може, це і є ключ? – Він натиснув рукою і повернув ящірку по годинниковій стрілці. І раптом плита стала потихеньку відходити вбік. Поліцейський і його помічник завмерли. Перед ними відкрилася глибока ніша. Стіни заглиблення були розмальовані яскравими фарбами, які при потраплянні на світло засвітились, різні орнаменти й малюнки випромінювали сяйво, а на дні лежала пограбована мумія. Бандити не насмілилися викинути небіжчика, тільки забрали цінності. Одежа на покійнику повністю збереглися й тільки в місцях де кріпилися прикраси - розірвана. Але найбільше вжахнуло й здивувало слідопитів – мумія була не людська. Із глибини саркофага, з темних і глибоких зіниць повіяло холодом і страхом. Обтягнутий сухою шкірою череп видавався трохи більшим за звичайний людський, великий і високий у чолі, кістки кінцівок були видовжені; але що найбільше здивувало слідопитів - в небіжчика був хвіст. Нажаханий Віктор вистрибнув з розритої могили. За ним, згубивши поліцейську шапку, дерся дільничний. Тільки зверху, над ямою, вони перевели дух.
- Слухай, може, ми відчинили вхід у царство мертвих?
- А може в пекло? Ходімо звідси! - Потягнув за рукав дільничного, Віктор.
- Ні, чекай! Я повинен розв’язати цей чортів вузол. Дивись, як вони його почистили. Це робота Адмірала і його банди. А цей «хлопець», мабуть був не простаком, бач, яку пишну труну йому відбехали.
- На князя не менше тягне. Але чого в нього хвіст? Може, вовкулака?
- Я це сфотографую і закриємо все назад. Хай учені приїжджають і розбираються. А нам треба знайти цих «археологів». Тоді я згубив слід на болоті. Мабуть, там вони й добро сховали, чи залишили якісь речові докази. - Шок від побаченого в Максима вже пройшов і він був готовий до активних дій.
- Я не полізу більше туди. - Благально глянув на дільничного, зблідлий помічник.
- Добре, я сам…
Максим зіскочив на плиту, витяг фотоапарат і заходився клацати. Потім взяв за край полірованої кришки й спробував її пихнути. Кришка залишилась на місці. Він ударив кулаком, - той же результат. Максим підняв із піску, стріпнув і одів шапку.
- Дивно, поховання дуже старовинне, а всілякі механічні штучки. Тут навколо звичайного каменю не побачиш, не те, що такого. Базальт на фундамент під хату, я возив аж за сто п’ятдесят кілометрів звідси.
- А це, і не базальт, і не граніт, Дивовижний камінь.
- Шкода ми не спеціалісти в цьому.
- Глянь тут кістка якась збоку стирчить. Велетенська яка і вся вкрита насічками.
- Може то був ключ і бандити забули його забрати? Схожа на музейну рідкість. Треба забрати і пробити її по каталогу вкрадених речей. - Максим вийняв із бокової стіни саркофагу жовту кістку. Вона була така велика, що не влазила його в сумку. Він перев’язав її ременем від планшетки і почепив собі до боку.
- А, цей тартар[7], якось треба закрити - Максим потер блискучу пластинку на саркофазі, хотів повернути рельєфну ящірку на попереднє місце, але вона не піддавалася. Тоді він повів пальцем по барельєфу і натиснув на позолочену корону. Кришка рушила з місця й плавно стала в попереднє положення. Старший лейтенант аж відсахнувся.
- Чортівня якась. - Він знову звів фотоапарат. Яму освітив фотоспалах.
- А тепер присиплемо, як було. Поки науковці з Києва приїдуть, то місцеві хлопи камінчика не залишать – все рознесуть.
Детективи замаскували знахідку.
- Вертаймося до мотоцикла й на болото! Вони, майже, бігом покинули неприємне місце. До кінця дня старший лейтенант із помічником досліджували всі дороги по напрямку болота.
