Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

- Хлопці!!! – пролунало  з боку шосе. – Де ви хлопці?!

- Чи не Надійчин це голос?

- Перестань, звідки вона тут взялася?

- Це болотній дух, нас заманює в трясовину!

Перелякані товариші стояли й перешіптувалися.

- Васильку! Мишко! Миколко!–  пролунало звідти із залишеного хлопцями болотного шляху.

- Зараз, я гляну! - Василько швидко видряпався на невелику похилу вільху.

- Так і є, ця зараза нас вислідила й лізе по наших слідах.

- Давай відлупимо й хай вертає додому, - Миколка був налаштований войовниче. -  От вчепиться, як реп’ях, ніде від неї не сховаєшся.

- Ви, що хлопці, як вона вночі додому дорогу знайде. Заблукає чи в трясовину влізе. Тоді ми будемо винні.

  Мишко взяв найбільшу палицю й, промацуючи нею у багні стежину, пішов  назустріч Надійці. Та постійно збивалася з дороги й до колін провалювалася в багнюку, штовхаючи поперед себе велосипед. Ще б трохи й вона влізла б у твань, яку вже зміряв Миколка, того злощасного дня. Та Мишко вчасно підійшов і направив дівчинку на стежку. Він  дав ляпанця сестрі, мало не збивши з неї капелюха.

- Чого ти за нами пішла? Я ж казав сиди вдома. Мама як дізнається, що ти з нами, влетить і мені й тобі. Треба було тут тебе залишити, щоб знала…

- А чого ви мене обдулили? Казали, що вланці підете, а самі чкулнули на великах.

- Ходи сюди, обсохнеш!  - Трохи пом’якшив гнів Мишко.

 Рибалки вже розпалили вогнище. Полум’я затріскотіло й знялося до верху, розганяючи пискливих комарів і мошок. Велосипеди сперли на вільху, а з рюкзаків зробили столик. Хлопці насуплено дивились на Надійку. А вона хитро мружилася й підставляла до вогню вогкі штани, з яких парувало.

- Дивись не спали, а то без штанів тебе комарі спечуть, - буркнув Миколка.

  - Е – е – е! – Висунула язика дівчинка й гордо відвернулась від Миколки.

- Не зачіпай її, - втрутився Василько. - Тут ми повинні держатись купи, а не сваритися. Раз прийшла, хай сидить.

  Відчувши підтримку, дівчинка стала впевнено облаштовуватися біля вогнища. Мишко, взяв вудлище, відійшов до відкритої води й закинув наживку в невелике озерце. Риба тут клювала не дуже, проте хлопець, скоро, впіймав декілька карасів.

- А що ви будете їсти? – запитала Надійка, підкладаючи галузки до вогнища. Василько вдарив себе по лобі.

- Як  же я забув. Усе взяв, а про їжу забув. Миколка в тебе щось є.

- Ні, я якось не подумав.

- Я так і знав!  – Василько гарячково порпався в торбині.

- Щоб ви лобили без мене? – Надійка дістала зі свого рюкзака невелику каструльку із прив’язаним до вушок дротом, вийняла пластикову пляшку з водою, підвісила, на рогачах, над вогнищем каструлю, налила з пляшки води й за кілька хвилин вже кипіла юшка. Надійка діловито чистила картоплю.

- Мишко, вкидай сюди свої карасі!

- Може, я їх ще й почищу!

- І то, правда. – Усі розсміялися.

     Над острівком розносилися  пахощі свіжої рибної юшки.

 Здавалось, навіть жаби стали принюхуватися, так пахнуло довкола. Над болотом нависла тиша.

Хлопці посідали навколо саморобного казана й тільки ложки постукували по емальованих, залізних боках посудини. Димок мирно піднімався вгору. Їли мовчки.

 Раптом Надійка поклала ложку й вилупилася кудись на болото. Поволі волосся в неї на голові, разом із косичками, стало підніматися. Вона відкрила набитий юшкою рот, щоб щось сказати, та тільки змогла мукнути й показати рукою в сторону, де сходив місяць. Хлопці, здивовано, повернули голови.

- Ч-ч-чорт, тікаймо! – запинаючись вигукнув Василько. Хлопці зірвалися з місця й кинулися  щодуху в зарослі острівка.

 По болоті, в світлі повного місяця, шльопаючи по воді здоровенними лапищами, йшла велетенська істота. Її очі, із сутінок, світилися зеленкуватими вогнями.

Розділ 16. Багаті постояльці

- Я хоч жінка самотня, але раду й не таким дам, тому руки не розпускайте! – Калина відштовхнула набридливого залицяльника й, взявши біля печі  рогача, відійшла в куток.

- Не сердься, Калинонько, сядь із нами, випий! - Продовжував чіплятися кульгавий, але господиню вже не займав.

- Дякую, я вже повечеряла. А будете приставати, то забирайтеся, звідки прийшли!

- Адмірале, добра в неї горілка. -  Зуб, булькав із бутля в стакани самограєм[9], не звертаючи уваги на Адміралові залицяння. Під оком в нього світив добрячий синець.

- Калино, ти повинна нам допомогти! – перейшов на дружній тон Адмірал.

- А з якої це радості, напилися, наїлися й вшивайтеся! Не хочу мати неприємності. Дільничний уже цікавився  вами.

    Бандити насторожилися.

- Отой, зелений лейтенантик? Та в нього, ще молоко на губах не висохло, а вже із себе слідчого корчить. Не зважай, Калинонько, ми з ним по-своєму поговоримо. А  тебе я так люблю, що хочу зробити тобі подарунок. -  Кульгавий дістав із кишені перстень і простягнув хазяйці.

  У неї, зразу ж, загорілися очі, як у кицьки, що побачила жирну мишу.

Каблучка була із справжнього, щирого золота й аж горіла, при тьмяному світлі настільної лампи. Кинувши оцінювальний погляд на дарунок, Калина взяла й швидко сховала його у глибокому кармані фартуха.

 -  То ви їжте, пийте, голубчики!  Я ще принесу. - Вона враз забігала, заметушилася перед нічними візитерами, припрошуючи й подаючи свіжі закуски й напої. – Може вам треба, то заночуйте. Я завжди таким гостям рада.

Адмірал поманив пальцем і прошепотів на вухо Калині:

 -  Мені потрібно, щоб ти дізналася про двох пастушків. Один із них рудий у ластовинні, а другий високий, білявий. Ці щенята вкрали в мене одну дорогу річ.

 - Ой, та рудоволосих хлопців у селі багато: Пріщин і Одарчин, ще й у Палажки золотистий, хіба ж їх усіх запам’ятаєш. Хто ж вам потрібен?

-  Ти повинна нам  всіх показати! А дільничний, має забути сюди дорогу!

-  Ой, та я ж сама не хочу з ним зустрічатися. Казав, що засадить до буцегарні, коли не перестану торгувати самогоном, а ви ж розумієте, як самотній жінці без цього прожити в наш час?  -  Калина змовницьки підморгнула старшому. – Кругом  лізе цей дільничний, заважає жити.

- Та ми враз, відкрутимо йому голову! – вимовив Зуб, наливаючи собі чергову стограмівку.  

- Та не треба вже так, просто налякайте, або попросіть