Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

- Мовчи, бовдуре! Таке, менти нам не простять. Треба дати йому пару цих золотих цяцьок. Я ще не бачив лягавого, щоб відмовився від оцього. Ги-ги-ги! – Вишкірившись Адмірал, дістаючи із карману жменю золотих монет. Він розсипав їх на столі. – Що скажеш, Калино? – звернувся до враженої газдині. У тої аж подих перехопило від такої кількості золота. Адмірал криво посміхнувся, задоволений справленим на Калину враженням і налив подільнику. - Пий, Зубе, бо взавтра нам треба йти на болото!

- Я не піду! - замахав руками Зуб. Шрам на лиці, після випитої горілки, в молодика почервонів, від чого вигляд його став ще страшнішим.

Адмірал навіть позадкував, коли розгніваний Зуб підвівся із-за столу.

- Не піду на болото й крапка! Там чортяка живе.

- Що ви таке проти ночі плетете? – Перехрестилася до образу Калина. - Ну й чоловіки пішли, ще  й пляшки не допили, а вже чорти ввижаються.

- Я, для твого чорта, ось що приготував.

Кульгавий дістав із кишені чорного блискучого, з посіченою коричневою ручкою, пістолета. Жест був розрахований, щоб ще більше вразити господарку.

- Йо-й! - Калина була настільки налякана, що  позадкувала до іншої кімнати й закрила за собою двері.  Зуб тільки скептично глипнув із-під п’яних брів.             -

 - Ну й що? Ти й тобі палив, його ж кулі не беруть.

- Тю, бовдуре. У мене тоді набої закінчилися. Та й ти так по ямах гнав, що я не міг вцілити. Але на цей раз у мене є й срібні кулі - в Ахмеда дістав. – Кульгавий дістав із кишені пачку блискучих набоїв.

- Тепер шкуру цього чорта додамо до скарбу. Ох, Зубчику, розбагатіємо! - Поплескав по плечу п’яного товариша, Адмірал.

- Не піду і крапка! - Зуб навідріз відмовлявся йти з Адміралом.

- Підеш, інакше я й твою шкуру здам. А все інше скормлю тій мохнатій потворі. Чи гуманоїдам, хай розбирають по частинках. Ги-ги-ги! - 

 Він виставив на загальний огляд  всі свої вставні зуби, а потім раптово  змінився в лиці й стукнув рукою по столу. Кулі підскочили вгору, а кілька  скотилося на підлогу.

-   Хватить лірики. Підеш і баста!

- Про що це ви, так сперечаєтесь? – Калина повернулася несучи нову пляшку. Їй прийшла блискуча  ідея, поритися в кишенях цих щедрих клієнтів, тому горілки вона не шкодувала.

- Не твоє діло! - гаркнув п’яний і розгніваний Зуб.

- Більше поваги до дами! - Ляснув його по голові Адмірал.

- Пийте, закусуйте! А де це ваш Професор? Усе шукає скарби, а може вже знайшов?

- Найшов, та не дуже хотів ділитися. А тепер жабам лекції читає. Ги-ги-ги! –  кульгавий перехилив повну  склянку, тепер він уже був у доброму гуморі й пив чарку за чаркою.

 - Я казав тобі, беремо золот-т-то й втікаємо-о-о. И-к-к!  А тобі цей «мокряк» потрібе-е-ен, та ще залізяка лет-т-тюча? И-к-к! – Зуба вже добряче розвезло, слова в нього запліталися десь поміж зубами – він гикав.

- Цить, дурню! Прикуси язика! Шеф сказав, що його нічого не цікавить, тільки  «Камінь царя». Золото нам і на пенсії згодиться, а за камінця  заплатять шалені гроші. Зрозумів Зубе?

 Та Зуб уже хропів, вткнувшись лицем у недоїдки. За хвилю засопів й Адмірал, відкинувшись на кріслі. Калина ще трохи покрутилася для годиться на кухні. Потім підійшла й стала перевіряти кишені постояльців. Зі штанів  старшого бандита, Калина витягла тугу пачку сто гривневих купюр, декілька зім’ятих доларів і жменю золотих монет із зображенням ящірки в короні. Калина переділила гроші, зібрала розсипані по столі монети, потім подумала й  взяла тільки одну, решта поклала назад. У Зуба було повно дрібних гривень. Хазяйка не погребувала й дрібними.

- Нічого, хай поділяться, все одно ліку грошам не ймуть.

 Піднявши з підлоги кулю, Калина шкрябнула мізинцем – свинець був покритий звичайною сріблянкою.

- Яке ж то срібло? Шахрай, шахрая дурить.

 Вона хотіла викинути набої через вікно, проте поклала їх до кишені. Спочатку Калина зібралася піти й розповісти про своїх гостей дільничному, та згадавши, як нечемно він розмовляв із нею напередодні – передумала. Вона вирішила, а й справді, як бандити відкупляться, тоді їй не з медом буде. А, може, ще щось від цих дурнів перепаде. Грошей у них не злічити, не інакше відкопали скарб.

Розділ 17. Провінційний Мегре                        

 Максим тільки-но повернувся з району.  Він зайшов до кімнати, скинув запилені чоботи й втомлено впав на ліжко. Хотів задрімати, та з голови не йшли останні події.

Капітан, на цей раз, із зацікавленням вислухав його рапорт. Кістка виявилася вкраденою із Мізинського музею й мала велику історичну цінність.

    У місті бачили чоловіка, по опису схожого на подільника Адмірала, який озброєний гнався за двома хлопчиками.

- Ці бритоголові вже зовсім розперезалися: лякають людей, серед білого дня, зі зброєю по місту бігають. – Капітан знервовано ходив по кімнаті.

- Хлопців, хтось запам’ятав?

- Років по тринадцять, білявий і веснянкуватий.

- Отакої!

- Ти що їх знаєш?

- Можливо, то мої пастушки? Треба в селі розпитати, чи не їздили в місто? Вони щось знають про той скарб.

- Ну розпитай! Але, думаю, тут все зрозуміло: ці «чорні археологи», таки знайшли поховання й все витягли звідти. – Капітан зупинився біля вікна й роздивлявся, зроблені Максимом знімки. – Цікава мумія, проте мало схожа на людську.

- А де бачили бандита? – думав про своє Максим.

- Біля лавки Ахмеда. Він торгує мисливською зброєю, а ще скуповує ікони, старовину й золото.

- Значить прошмигнули. Невже через болото, я загубив їх сліди на баговинні? Обвели мене навколо пальця. Може зробити обшук у того Ахмеда? Якщо він скупник, то, певне, половина скарбів із розкопаної могили осіли в нього.

- Потрібні прямі докази. В Ахмеда лапа в області, а без доказів, прокурор санкції не дасть. – Капітан знову пройшовся по кімнаті. -   Ну, що ж, дякую тобі, Максиме, за знайдений мамутовий бивень. Сьогодні ж відправимо його до Мізина. Підштовхнув ти наших слідчих на правильний шлях, тепер ми встановимо нагляд за Ахмедом і, можливо, вийдемо і на Адмірала. Тоді й візьмемо їх тепленьких. Думаю, всі цінності вони ще не встигли вивезти. А до твого саркофага приїдуть археологи з Києва.