Примари Пустомитського болота - Василь Тибель

-    А куди це ви підете? Я все тьоті Наді лозповім! -  знизу до них долинув тоненький  голосок Мишкової сестри, Надійки.

- Ах ти, шпіонка кирпата! – Миколка кинувся наздоганяти дівчину.

- Почекай! – схопив його за рукав сорочки Василько. - Ти її не перепреш, Надійку можна тільки перехитрити.

- Підемо по вудочки! Рибалити на Піщане озеро! І Мишка поклич, Миколко! – навмисне голосно став вигукувати Василько.

- Так, я піду за Мишком і заодно черв’яків накопаю! – почав і собі викрикувати Миколка. Вони слали підігрували один-одному, як поганенькі актори в провінційному  театрі..

Дівчинка, недовірливо прислухалася, до непереконливих вигуків хлопців. Та врешті її сумніви стали поволі танути, проте вона спробувала шантажувати товаришів:

- А мене візьмете, тоді я нікому не скажу?

- Та ти, що? - Не чекав такого повороту Василько. У його плани зовсім не входило тягнути на болото це дівчисько, треба було негайно здихатися надоїди.

- Там такі комарі здоровенні, як коні. А вужів стільки, що й ступити ногою ніде. Так і сичать. Ш-ш-ш!!! – засичав, ще більше входячи в роль, Василько, по-страшному вдаючи вужа.

 Згадка про вужів трохи охолодила рибальські наміри Надійки. Вона побоювалася плазунів, та бути в компанії хлопчаків – це ж була її завітна мрія. Дівчинка любила всілякі пригоди, в які обов’язково потрапляли ці шибайголови.

Василько, подумав було, що відбив у дівчинки охоту до рибальських прогулянок і змовницьки підморгнув Миколці. Та де там.

- Я  хочу на либалку! Інакше…-  Знову взялась за своє Надійка.

- Добре, добре! Ми тебе візьмемо. А вудочка в тебе є? От піди, знайди собі вудочку, тоді й прийдеш! Взавтра зранку приходь і ми візьмемо тебе рибалити.

- А ви не обдулите?

- Нащо нам дурити? Ти ж усе тоді розкажеш про нас.

 Надійка задоволена, з вискоком, побігла додому.

- Здається, відчепилася. От причепа мала, завжди носа всуне в чоловічі справи.

- Миколко, дуй до Карася. Треба його підготувати. А як погодиться, розкажемо йому все по дорозі. В дома скажеш, що на Піщане озеро рибалити підемо, та камеру не забудь! Я теж піду, візьму вудки й відпрошуся. Ну, за діло!

 Хлопці плеснули один одному в долоні й розбіглися.

Миколка запобіг додому, вхопив свого, вже вживаного цифрового «Пентакса», - подарок на іменини від старшого брата й погнав шукати Карася. Хлопець  знайшов Мишка за селом, на лузі.  Він із друзями ганяв м’яча й лементував, з усіма, на все довкілля.

- Мишко, є розмова! - Діловито підійшов Миколка.

- Диви, який ділок! - осмикнув його Сашко.

- Ходи до нас у команду, а то одного гравця не вистачає, - запропонував товстий Вітя, на прізвисько Комар. Він був увесь червоний і спітнілий. Не дивлячись на всі їхні зусилля, його команда, значно, програвала Мишковій.

- Хлопці, не маю часу. У мене до Мишка справи.

Миколка зафутболив м’яча, що підкотився до нього, підійшовши до Карася, прошепотів йому на вухо.

- Тобі можна довірити таємницю?

- Ти, ж мене знаєш? Я не патякаю лишнього - не баба якась.

- Тоді ходімо зі мною! Василько тобі все розповість. Нам потрібна твоя допомога.

- Може дограємо? Ми попереду, вісімнадцять - шістнадцять, а «Товстий» хвалиться відігратися.

- А до скількох граєте?

- До двадцяти.

- Тоді вперед, але я буду грати в Мишковій команді, а Сашко хай іде до Віті.

 Хлопці знову повернулися до гри: забігали,  загаласували на весь луг. Гуси, що паслися недалеко, попіднімали свої білі й сірі шиї, й здивовано водили головами за галасливою ватагою, що з перемінним успіхом бігала від одних до інших воріт, нашвидкуруч збитих із сухих жердин. Пройшло ще із півгодини, коли гра врешті-решт закінчилася і Миколка згадав, чого він сюди прийшов.

- Василько ж нас чекає. Мишко, побігли!

Хлопці полопотіли босими ногами до місця зустрічі. Василько вже нудьгував із вудочками під сосною.

- Отакої! Тебе, Миколко, тільки за смертю посилати.

- Та ми показали «Товстуну», як потрібно грати у футбол. А то козириться, що він грає, як Рональдіні.

- Що там у тебе за справа до мене?

Мишко, хоч і був на рік старший від Василька, але ніколи не задавався, тому друзі інколи брали його у свої рисковані походи.

- Ми йдемо на Піщане озеро рибалити.

- То це є ваша таємниця?

- Ти повинен поклястися, що нікому, нікому…

- Авжеж, клянусь! – В очах Мишка загорілись цікавинки.

- Ні, землею клянися!

- Перестаньте хлопці, я ж не тріпач. Коли сказав, що нікому ні гу-гу - значить крапка!

- Мишко, це не тільки наша таємниця , - загадково прошепотів на вухо хлопцю Василько, – а інопланетної цивілізації.

- Та ну вас, - махнув рукою Мишко. – Я думав ви серйозно, а ви тюльку травите. Піду я краще!

- Чекай! Миколко, показуй!

 Миколка розмотав ганчірку, яку не знімав із руки,  від часу, коли знайшов каменя і показав розкриту долоню.

- Ну й що?

- А ти попробуй  витри!

- Нема мені що робити. Може ви незмивним фломастером написали.

- Незмивним?!

Миколка заходився терти рукою об траву, потім піском, додав слині, а потім змив усе водою. Коли долоня відмилась від бруду, там так само як і раніше залишився напис, здається, він навіть світився.

- Цікаво! - здивувався Мишко. – Звідки це в тебе?

- Поклянись землею, що нікому не розкажеш!

- Гаразд!

 Мишко нагріб жменю землі й почав напружено жувати. Та земля перетворилася в роті на якесь глейке місиво. Вона зовсім не жувалася, хрумтіла на зубах, як бите скло під черевиками, перекривала й шкребла за горлянку, ніби протестувала від такої наруги й не хотіла нізащо лізти Мишкові до живота. Очі в нього широко відкрилися й поволі стали вилазити з орбіт. Він хотів щось сказати, та тільки розкрив чорного як ніч  рота.

- Гм..гм..гм.. – намагався, щось вимовити.

- О! Та він ніби з учорашнього дня нічого не їв. Глянь, землі ніби екскаватором зачерпнув. Ги- ги- ги! - Василько зі сміху покотився на траву.

– Виплюнь трохи!

 Та куди там виплюнути. Глейкий грунт ніби гіпсом склеїв щелепи і Мишко тільки робив марні спроби язиком випхати землю назад, потім  став  довбати у роті пальцем.

- Води