Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Ви цього ранку виглядаєте дуже міцним, мій князю. — Малий обожнював чути, який він дужий та здоровий. — Чи не послати Мадді та Гретхель по гарячу воду для купелі? Мадді потре вам спинку, вимиє волосся, і в подорожі ви будете чистим та гарним, як личить зацному паничеві. Хіба не добре буде?

— Ні! Ненавиджу Мадді. В неї бородавка на оці, а спину вона тре так, що мені болить. Мамця ніколи не робили мені боляче.

— Я скажу Мадді, хай не тре мого Робчика-любчика так завзято. Вам полегшає після купелі, от побачите.

— Не хочу купатися! Я ж тобі сказав. Мені страшенно голова болить.

— То принести теплого рушничка на лобика? Чи кухлик сон-вина? Малесенький — великого не можна. Унизу, в Небосхилі, чекає Мія Камінець. Вона образиться, якщо мій Робчик все проспить. Вона ж так любить нашого хлопчика.

— А я її — ні. Вона проста погоничка мулів. — Роберт шморгнув носом. — Увечері маестер Колемон поклав мені у молоко щось погане. Я відчув смак. Я казав, що хочу солодкого молочка, але він не приніс. А я ж йому наказав! Я князь, володар тутешнього краю, маестер має робити все, що я кажу! Але ніхто не робить того, що я наказую.

— Я побалакаю з маестром, — пообіцяла Алейна, — та лише якщо ти підведешся з постелі. Там дуже гарно, Робчику-любчику. Сонце сяє, аж сліпить. Чудовий день, щоб зійти з гори. У Небосхилі чекає Мія з мулами…

Робертові вуста затремтіли.

— Ненавиджу тих смердючих мулів! Один якось пробував мене укусити. Скажи отій Мії, що я залишуся тут. — У голосі князя забриніли близькі сльози. — Ніхто мене не зачепить, поки я тут. Бо Соколине Гніздо неприступне!

— Хто б це раптом схотів зачепити мого Робчика-любчика? Твоє панство та лицарство тебе обожнює, простолюддя у захваті вигукує твоє ім’я…

«І все ж він боїться, — подумала вона, — і то не без причини.» Відколи впала з гори його паніматка, малий не міг навіть стояти на балконі; а шлях від Соколиного Гнізда до Місячної Брами був небезпечний достатньо, щоб налякати і кого хоробрішого. Коли сама Алейна підіймалася горою з пані Лізою та князем Петиром, серце підскакувало їй кудись у горло; шлях донизу, на загальну думку, був іще лячніший, бо доводилося весь час дивитися униз. Мія могла б чимало розповісти про зацних панів та хоробрих лицарів, які на горі блідли, трусилися і дзюрили у штани. «І це ще жоден з них не хворів на трясцю.»

Все ж так лишати справу не годилося. На дні Долини ще квітла осінь, тепла і золота, проте на гірські вершини насувалася зима. На замок налітало вже три снігові хурделиці, а один морозний буревій перетворив його на кришталь аж на два тижні. Так, Соколине Гніздо було неприступне, але скоро на додачу могло стати і недосяжним. А шлях донизу ставав небезпечнішим з кожним новим днем. Більшість замкової челяді та варти вже подолала його; лишився хіба з тузінь слуг — ходити за князем Робертом.

— Робчику-любчику, — ласкаво покликала Алейна, — ось побачиш, спускатися буде дуже весело. З нами будуть і пан Лотор, і Мія. Її мули ходили цією горою вгору та вниз вже тисячу разів.

— Ненавиджу мулів! — не вгавав юний князь. — Мули бридкі. Я ж тобі казав! Один хотів мене вкусити, коли я був малий.

Дівчина знала, що Роберт так і не вивчився добре сидіти верхи. Мули, коні, віслюки… байдуже — всі вони здавалися йому страшними чудовиськами на кшталт драконів чи грифонів. Його привезли до Долини у шість років, з головою між налитими молоком мамчиними цицьками, і відтоді він Соколиного Гнізда не полишав.

Але їхати було треба — перш ніж крижані щелепи зими остаточно вхоплять замок і вже не відпустять. Скільки ще протримається тиха погода — того ніхто не знав.

— Мія не дозволить мулам кусатися, — пообіцяла Алейна, — і я їхатиму позаду тебе. Я ж лише дівчина, не така міцна та хоробра, як ти. Якщо навіть я зможу, то ти, Робчику, і поготів.

— Я можу, — відповів князь Роберт, — але обираю цього не робити.

І витер шмарклявого носа тилом долоні.

— Скажи Мії, що я залишуся в ліжку. Можливо, спущуся завтра, якщо почуватимуся краще. А сьогодні там холодно, і мені голова болить. Ти вип’єш зі мною солодкого молочка, а Гретхель я накажу принести нам медових стільників. Ми спатимемо, цілуватимемося, гратимемо в ігри, і ти почитаєш мені про Крилатого Лицаря.

— Авжеж почитаю. Три казки, як обіцяла… коли ми досягнемо Місячної Брами.

Алейні вже уривався терпець. «Треба ж їхати, треба якось забиратися звідси, — нагадала вона собі, — бо вже сонце сяде, а ми ще не подолаємо кордону снігів.»

— Князь Нестор наказав на твою честь приготувати бенкет: грибну юшку, оленину, пироги і тістечка. Ти ж не хочеш його розчарувати, хіба не так?

— А лимонні тістечка будуть?

Князь Роберт полюбляв лимонні тістечка — можливо, тому, що їх любила вона.

— Лимонні-лимонні, найлимонніші у світі, — запевнила Алейна, — і ти з’їси їх, скільки забажаєш.

— Сто? — завимагав він точного числа. — Можна з’їсти цілу сотню?

— Якщо твоя ласка.

Вона присіла на ліжко і розгладила його довге шовковисте волосся. «А таки гарне.» Пані Ліза розчесувала його власноруч, щовечора, і підрізала, коли була потреба. Після її падіння на Роберта нападала страшна трясця щоразу, як хтось наближався до нього з гострим залізом. Тому Петир наказав облишити волосся юного князя — нехай росте. Алейна накрутила собі кучерик на палець і мовила:

— То тепер ти підведешся з ліжка? Даси нам себе вдягти?

— Я хочу сто лимонних тістечок і п’ять казок!

«Я б дала тобі сто копняків під дупцю і ще п’ять лящів у потилицю. Ти б не смів так поводитися, якби тут був Петир.» І справді — до свого вітчима маленький володар відчував розумну осторогу.

Алейна вичавила з себе посмішку.

— Як забажає пан князь. Але нічого не буде, доки тебе не вмиють, не вдягнуть і не відправлять у дорогу. Ну ж бо, хутенько! Поки ранок не