Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Вона взяла його за руку і рішуче витягла з ліжка. Та перш ніж устигла покликати челядь, Робчик-любчик охопив її своїми кощавими рученятами і поцілував. То був поцілунок маленького хлопчика, незграбний і сором’язливий. Роберт Арин усе на світі робив незграбно. «Але якщо заплющити очі, можна уявити себе з Лицарем Квітів.» Якось пан Лорас подарував Сансі Старк червону троянду, але ніколи не цілував… і жоден Тирел ніколи не поцілує Алейну Камінець. Врода вродою, але народилася вона не на тих ковдрах і не від порядного ложа.

Коли вуста хлопчика торкнулися її власних, вона мимоволі пригадала інший поцілунок — якого ніколи й не забувала. Жорсткий і жорстокий, його рот безжально притиснувся до її. Він прийшов до неї у пітьмі, коли небо повнилося зеленим вогнем. «Він узяв пісню і цілунок, а мені лишив тільки скривавлене корзно.»

Але те вже не важило. Ті дні скінчилися, і тієї Санси теж більше не лишилося.

Алейна обережно відсторонила свого маленького повелителя.

— Досить вже. Ти зможеш поцілувати мене ще, коли ми досягнемо Брами. Якщо дотримаєш слова.

Мадді та Гретхель чекали ззовні разом із маестром Колемоном. Маестер вже вимив гидоту з волосся і перевдягнув рясу. З’явилися також і Робертові зброєносці — Теранц та Гиліс завжди спритно винюхували, де коїться якась капость.

— Князь Роберт почувається сильнішим, — сказала Алейна служницям. — Принесіть гарячої води для купелі, та дивіться, не обшпарте. І не смикайте за волосся, коли вичісуєте — він цього не любить.

Один зі зброєносців вишкірився і гигикнув, на що вона відповіла:

— А ти, Теранце, розклади подорожній одяг його вельможності та найтепліший кожушок. Ти, Гилісе, тим часом можеш прибрати розбитого горщика.

Гиліс Графтон скривив мармизу.

— Я не покоївка!

— Роби, що велить панна Алейна, бо скажу Лоторові Брюну, — мовив маестер Колемон і пішов разом з нею проходом та звивистими сходами. — Дякую вам, панно, за втручання. Ви вмієте дати князеві ради.

Маестер трохи повагався і спитав:

— Чи не спостерігали ви нападів трясці, поки були з ним?

— Пальці трохи тремтіли, коли я взяла його за руку, та й по тому. Він каже, ви кладете щось погане йому в молоко.

— Погане? — Колемон блимнув на неї очима і загуляв борлаком вгору та вниз. — Я просто… а кровотечі з носа не було?

— Не було.

— То й добре. Це справді добре. — Маестер нахилив голову на сміховинно довгій та тонкій шиї, теленькнувши ланцюгом. — Цей спуск у долину… найбезпечніше було б, ласкава панно, якби я змішав його вельможності трохи макового молочка. А Мія Камінець прив’язала б його до спини найнадійнішого зі своїх мулів, і хай би дрімав дорогою.

— Володареві Соколиного Гнізда не личить сходити зі своєї гори прив’язаним до спини мула, наче мішок ячменю.

Цього Алейна була більше ніж певна. Вони не сміли показати всьому світові справжню кволість та боягузтво Роберта — так застерігав її батько. «Шкода, що його немає. Він би знав, що робити.»

Петир Баеліш знаходився на іншому кінці Долини, де гостював на весіллі князя Лионеля Корбрея. Бездітний вдівець сорока з гаком років, князь Лионель одружувався з гарненькою та міцною шістнадцятирічною донькою багатого купця з Мартинова. Петир сам засватав молоду за жениха; посаг за нею давали величезний, та й не диво — надто вже низького роду вона була, якщо рівняти з майбутнім чоловіком. На весілля мали з’їхатися усі шляхетні роди, піддані Корбреїв: князі Восколив, Графтон, Линдерлі, дрібніше панство та земельне лицарство… і князь Видзвін, що нещодавно замирився-таки зі своїм батьком. Решта панів-рокошан свята відцуралася, тому присутність Петира мала суттєву вагу.

Алейна розуміла важливість справи, та від того тягар на її плечах — обов’язок доправити Робчика-любчика униз горою — не легшав.

— Дайте його вельможності кухоль солодкого молока, — мовила вона маестрові. — Хоч дорогою вниз не труситиметься.

— Я вже давав йому кухоль менш як три дні тому, — заперечив Колемон.

— Князь хотів ще одного минулої ночі, але ви не дали.

— Бо це надто скоро! Ви не розумієте, панно. Я розповідав панові наміснику… дрібка «солодкого сну» відвертає напади трясці, але потім накопичується у плоті. З часом…

— Час не важитиме, якщо його вельможність затруситься і впаде з гори. Якби мій батько був тут, то напевне наказав би вам забезпечити спокій князя Роберта за всяку ціну.

— Я намагаюся, панно, але ж напади стають щораз лютішими, а кров такою рідкою, що я вже і п’явок не наважуюся прикладати. Щодо «солодкого сну»… ви певні, що князеві не текла носом кров?

— Він шморгав носом, — визнала Алейна, — та крові я не бачила.

— Мушу спитати пана наказного господаря. Оцей бенкет… чи розумно це після злигоднів подорожі?

— Великого бенкету не буде, — запевнила Алейна. — Хіба що сорок гостей. Князь Нестор з чаддю, Лицар Брами, кілька значкових панів та їхніх лицарів…

— Князеві Роберту чужинці не до вподоби, ви самі знаєте. А там питимуть, галасуватимуть… музика гратиме. Музика його лякає!

— Музика його заспокоює, — заперечила Алейна, — а надто гра на високій арфі. Це спів його лякає аж до нестями, відколи співець Марільйон вбив його матінку.

Алейна переповідала брехню вже стільки разів, що вивчила краще за правду. Справжні події тепер здавалися їй поганим сном, що іноді приходить уночі.

— Князь Нестор не матиме на бенкеті жодного співця. Лише сопілки та скрипки для танців.

Але що робити їй, коли заграють музики? Бентежне питання, на яке розум і серце давали різні відповіді. Санса обожнювала танцювати, проте Алейна…

— Тож дайте князеві кухлик солодкого молока перед дорогою і ще один — на бенкеті. Ручуся, ми тоді не матимемо жодного клопоту.

— Ну гаразд. — Вони спинилися при підніжжі сходів. — Та це мають бути останні. Принаймні на півроку, а чи й довше.

— Це ви краще розкажіть панові наміснику.

Алейна штовхнула двері й перетнула дворище. Вона знала, що Колемон хоче лише найкращого для свого підопічного. Але найкраще для хлопчика Роберта і найкраще для князя Арина — то були часто-густо зовсім різні речі. Так сказав Петир, і мав рацію. «Маестер Колемон клопочеться лише про здоров’я хлопчика. Проте ми з батьком маємо турбуватися про більше.»

Дворище вкривав старий сніг, зі стін та веж звисали схожі на кришталеві списи бурульки. Соколине Гніздо було збудоване з