Учта для гайвороння - Джордж Мартін
— Ні, — заперечила Аріана. — Скажіть, що він загинув, захищаючи свою маленьку принцесу. Скажіть панові Балону, що Темна Зоря намагався її убити, що пан Арис став між ними і врятував їй життя.
Саме так мали гинути білі лицарі Королегвардії — віддаючи свої життя за життя тих, кого присяглися захищати.
— Пан Балон може плекати підозри, як плекали ви, коли Ланістери вбили вашу сестру та її дітей, але доказів не матиме…
— …доки не поговорить з Мирцелою. Чи хоробрій дитині теж доведеться загинути у нещасному випадку? Якщо так, почнеться війна. Жодна брехня не врятує Дорн від гніву королеви, якщо її донька загине, знаходячись під моїм захистом.
«Я потрібна йому, — зрозуміла Аріана. — Ось чому він послав по мене.»
— Я можу сказати Мирцелі, що їй говорити, але навіщо це мені?
Хмара гніву промайнула батьковим обличчям.
— Застерігаю тебе, Аріано: мені уривається терпець.
— Застерігаєте мене? — «Я вже не дивуюся, батечку.» — Отакої! До князя Тайвина та усіх Ланістерів ви завжди мали поблажливість Баелора Блаженного. Не те що до рідної дитини.
— Ти плутаєш терплячу обачливість з поблажливістю. Я наближував падіння Тайвина Ланістера від того дня, коли мені розповіли про Елію та її дітей. Я плекав надію позбавити його всього, що йому миле та любе, перш ніж убити… але його син-карлик відібрав у мене цю втіху. Втім, дещо мене розрадила думка, що Ланістер помер наглою смертю від руки покруча, якого сам і породив. Та нехай. Князь Тайвин виє у смертних муках пекла… де скоро тисячі приєднаються до нього, якщо твоя необачність призведе до війни. — Батько скривився, наче його боляче вкололо саме слово. — Адже ти цього хотіла?
Але князівну не так легко було схилити.
— Я хочу звільнення моїх сестер у перших! Я хочу помсти за дядька. Я хочу свої права!
— Твої… права?
— Дорн!
— Ти матимеш Дорн, коли я помру. Невже тобі вже кортить позбавитися мене?
— Це питання я мала б звернути до вас, пане батьку. Ви багато років намагалися позбавитися мене.
— Це неправда.
— Неправда? Може, спитаємо мого брата?
— Тристана?
— Квентина!
— Чому його?
— А де він?
— У війську князя Крицака на Кістяному шляху.
— Ви добре вмієте брехати, пане батьку, годі казати. Навіть оком не змигнули. Квентин поїхав до Лису!
— Чого це ти таке надумала?
— Друзі розповіли.
Вона теж мала свої таємниці. І легко їх не виказувала.
— Твої друзі збрехали. Даю тобі слово: твій брат не поїхав до Лису. Присягаюся сонцем, списом і Седмицею.
Та Аріану не так просто було обдурити.
— То до Миру? Чи до Тирошу? Я знаю, що він десь за вузьким морем. Винаймає сердюків, щоб позбавити мене мого першородства.
Батькове обличчя потемнішало.
— Недовіра до мене, Аріано, не робить тобі честі. Це Квентин мав би змовлятися проти мене. Я відіслав його від себе ще дитиною, надто малою, щоб розуміти потреби Дорну. Андерс Крицак став йому кращим батьком, ніж я. І все ж твій брат лишився мені вірним та покірним.
— А чом би й ні? Ви завжди прихилялися саме до нього. Він схожий на вас лицем, думає так само, і ви хочете віддати йому Дорн, навіть не заперечуйте. Я читала вашого листа. — Слова досі палали вогнем у неї в пам’яті. — «Одного дня ти сидітимеш там, де я, і правитимеш усім Дорном» — написали ви йому. Скажіть-но мені, пане батьку, коли ви намірилися позбавити мене законного спадку? Того дня, коли народився Квентин? Чи того, коли народилася я? Що я такого зробила, щоб викликати вашу ненависть?
Проказавши це, Аріана розлютилася сама на себе, бо очі мимохіть налилися слізьми.
— Я ніколи не плекав ненависті до тебе, дитино. — Голос великого князя Дорана, повний суму, ламався, наче старий крихкий пергамен. — Ти не розумієш, Аріано.
— Ви заперечуєте, що написали ті слова?
— Не заперечую. Це було тоді, коли Квентин поїхав до Крицака. Так, я замірявся зробити його спадкоємцем. Бо для тебе вже мав інші задуми.
— О так, — зневажливо скривилася вона, — ще й такі розкішні. Гиліс Росбі. Сліпий Бен Чмелик. Сивоборід Грандісон. Отакі ви мали задуми?
Часу на відповідь вона йому не дала.
— Я знаю, що мій обов’язок — подарувати Дорнові спадкоємця. І ніколи про нього не забувала. Я б радо вийшла заміж, але наречені, яких ви пропонували — то була суцільна зневага. Один гірший за іншого; що не жених — то наче плювок межи очі. Якщо ваша батьківська любов справді ще жива, навіщо ви сватали мене за Вальдера Фрея?!
— Бо я знав, що ти його відкинеш. Я мусив робити вигляд, що шукаю тобі пару, відколи ти досягла певного віку — інакше б виникли підозри. Та не смів пропонувати чоловіків, яких ти могла б схвалити. Адже ти була обіцяна, Аріано.
«Обіцяна?!» Аріана вирячила очі, повні недовіри.
— Що ви таке кажете? Знову неправда? Ви ніколи навіть не згадували…
— Угоду було укладено потай. Я мав намір сказати тобі, коли ти станеш дорослою… коли досягнеш певного віку… але…
— Мені двадцять і три роки! Я вже сім років доросла жінка!
— Знаю. Якщо я так довго тримав тебе у пітьмі, то лише задля твого ж захисту. Аріано, з твоєю вдачею… для тебе таємниця — це лише добірна оповідка, якою так захопливо пошепки поділитися вночі у ліжку з Гарином та Тієною. Гарин уміє пліткувати, як це роблять лише сирітки, а Тієна нічого не приховує від Обари та панни Нім. А якщо дізнаються вони… Обара надто часто заглядає у чарку, а Нім надто близька до близнючок Раріг. А з ким діляться, кому довіряють близнючки Раріг? Хто їх зна. Я не міг узяти гріха на душу!
Вона геть розгубилася, нічого не розуміючи. «Обіцяно? Мене обіцяно?»
— Хто це? З ким я була заручена усі ці роки?
— Байдуже. Він мертвий.
«Що далі, то гірше.»
— Ці підстаркуваті вельможі такі кволі. Що вбило цього: зламане стегно, нежить, подагра?
—
