Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Великий князь Доран стомлено ворухнув червоною набряклою рукою.

— Дорн буде твій. Маєш моє слово, якщо воно досі для тебе щось важить. Твоєму братові Квентину лежить попереду важча дорога.

— Яка дорога? — підозріливо роздивилася батька Аріана. — Що ви приховуєте? О Седмице, як мені набридли таємниці! Розкажіть вже решту, пане батьку… або назвіть Квентина вашим спадкоємцем, пошліть по Готу з його сокирою і дозвольте мені померти поруч із сестрами!

— Невже ти справді гадаєш, що я можу завдати шкоди дітям свого брата? — болісно скривився батько. — Обарі, Нім та Тієні не бракує нічого, крім волі. Еларія сидить собі в затишку Водограйних Садів разом з доньками. Дорея скрадається попід помаранчевими деревами, збиваючи плоди телепнем, Елія та Обела стали жахіттям купальних ставків.

Великий князь зітхнув.

— Небагато часу минуло, відколи ти сама гралася у тих ставках. Пригадую, ти їздила верхи на плечах трохи старшої дівчинки… високої, білявої, наче кульбабка…

— То була Джейна Раріг. Або її сестра Дженелина. — Аріана не згадувала про них вже багато років. — А ще була Фріна, дочка коваля. Вона мала брунатне волосся. Та улюбленцем моїм був Гарин. Коли я сиділа верхи на Гарині, нас не міг перемогти ніхто — навіть Нім з отією зеленокосою тирошійкою.

— Та зеленокоса тирошійка була донькою архонта. Я мав надіслати тебе до Тирошу замість неї, щоб ти служила архонтові чашницею та потай зустрілася при його дворі зі своїм нареченим. Але твоя мати погрожувала зробити собі щось погане, якщо я відішлю ще одного з її дітей, і я… я не зміг так з нею вчинити.

«Що далі, то дивніша казка.»

— Чи не туди поїхав Квентин? До Тирошу, на зустріч з зеленокосою донькою архонта?

Батько узяв пальцями фігуру для циваси.

— Ти мусиш сказати мені, відки дізналася, що Квентин за морем. Разом з твоїм братом поїхали Клетус Крицак, маестер Кедрі та трійко найкращих молодих лицарів князя Крицака. Їхня подорож — довга та небезпечна, а чим скінчиться — того не передбачить ніхто в світі. Твій брат має привезти нам те, чого жадає наше серце.

Аріана звузила очі.

— І чого ж жадає наше серце?

— Помсти. — Голос великий князь мав дуже тихий, наче боявся, що його підслухають. — Праведної відплати.

Князь Доран пхнув оніксового дракона їй у долоню своїми набряклими подагричними пальцями і прошепотів:

— Вогню та крові.

Алейна

Вона крутнула залізне кільце і штовхнула двері, прочинивши їх на вузьку щілину.

— Робчику-любчику? — покликала вона. — Можна увійти?

— Обережно, панно, — попередила стара Гретхель, ламаючи руки з розпачу. — Його вельможність кинув горщиком у маестра.

— Ну то в мене вже не матиме чим кинути. Хіба вам нічого робити? А тобі, Мадді? Усі вікна зачинено і засунуто? Усі меблі вкрито покровами?

— Усі, панно, — відповіла Мадді.

— А ти ще перевір. — Алейна прослизнула у темну опочивальню. — Це ж я, Робчику.

Хтось у темряві хлюпнув носом.

— Ти сама?

— Так, мій князю.

— То ходи ближче. Лише ти.

Алейна зачинила двері позаду себе. Вони були дубові, суцільні, завтовшки у два з гаком вершки; Мадді та Гретхель могли дослухатися, скільки душа просить, але нічого б не почули. І то на краще. Гретхель уміла тримати язика за зубами, зате Мадді безсоромно мела своїм, наче помелом.

— Тебе прислав маестер Колемон? — запитав малий.

— Ні, — збрехала Алейна, — просто я почула, що мій Робчик-любчик нездужає.

Після пригоди з нічним горщиком маестер побіг до пана Лотора, а Брюн звернувся до неї.

— Якщо панна зуміють гарненько виманити його з ліжка, — мовив лицар, — то мені не доведеться витягати силоміць.

«Ні, цього не можна» — сказала вона собі. Коли з Робертом поводилися нелагідно, на нього нападала трясця.

— Ви голодні, мосьпане? — спитала вона малого князя. — Чи не послати Мадді донизу по ягідки з вершками чи по теплий хліб з маслом?

Надто пізно вона згадала, що теплого хліба немає: кухня була зачинена, печі погашені. «Якби це допомогло витягти Роберта з ліжка, то незле було б і вогонь запалити» — сказала вона собі.

— Не хочу їсти, — проскиглив юний володар пронизливо. — Я сьогодні з ліжка не встану. Якщо хочеш, почитай мені.

— Тут надто темно, щоб читати. — Важкі запони на вікнах перетворили опочивальню на суцільний морок. — Невже мій Робчик-любчик забув, який сьогодні день?

— Не забув, — відповів він, — але я нікуди не поїду. Я хочу лежати в ліжку. А ти читай мені про Крилатого Лицаря.

Крилатий Лицар — то був пан Артис Арин. Давні перекази розповідали, як він вигнав першолюдей з Долини і полетів до верхівки Велетневого Списа на велетенському соколі, де вбив Короля-Грифона. Про його пригоди розповідали сотню казок; малий Роберт знав усі напам’ять і міг сам переповісти, але любив, коли йому читали їх знову і знову.

— Любий, нам час їхати, — мовила Алейна до хлопчика, — але обіцяю прочитати тобі дві казки про Крилатого Лицаря, коли досягнемо Місячної Брами.

— Три! — негайно відповів малий.

Скільки б йому не давали, Роберт завжди хотів більше.

— Три, — погодилася вона. — Чи не можна впустити трохи сонця?

— Ні. Од світла у мене очі болять. Лягай до мене в ліжечко, Алейно.

Вона все одно пішла до вікна, цураючись розбитого нічного горщика — його вона радше відчувала носом, ніж бачила очима.

— Я не розчинятиму вікна широко. Хочу лише побачити личко мого Робчика.

Він шморгнув носом.

— Ну якщо тобі треба…

Завіси в опочивальні були важкого блакитного оксамиту. Вонв відсунула одну на палець і припнула шворкою. Пил затанцював у стовпчику блідого вранішнього світла. Невеличкі дзвінкові скельця у вікні затуманив мороз. Алейна протерла одне з них долонькою — досить, щоб побачити яскраве синє небо та біле сяйво схилу гори. Соколине Гніздо огорнулося крижаним покровом; Велетнів Спис потонув у снігах людині до пояса.

Коли вона обернулася, Роберт Арин сидів, спершись спиною на подушки, і дивився на неї. «Господар на Соколиному Гнізді та Захисник Долини.» Вовняна ковдра вкривала йому ноги до пояса. Вище від ковдри він був голий — блідий хирлявенький хлопчик з волоссям, довшим