Учта для гайвороння - Джордж Мартін

«Навіщо ти це зробив? Навіщо викинув геть своє життя? Я ніколи тебе не просила, ніколи цього не хотіла, я лише хотіла… хотіла… хотіла…»

Тієї ночі вона плакала, доки не заснула… уперше, якщо не востаннє. Та навіть уві сні не знайшла спокою. Їй наснився Арис Дубосерд, що посміхався і казав, як кохає її… а в ньому стирчали арбалетні стріли, і з ран цебеніла кров, перетворюючи білий стрій на червоний. Часточка її розуміла, що це жахіття — розуміла навіть уві сні. «Вранці усе зникне» — казала собі князівна, та коли настав ранок, вона сиділа у своїй келії, пан Арис був мертвий, а Мирцела… «Я ніколи цього не хотіла, ніколи. Я не бажала дівчинці зла. Я лише бажала зробити її королевою. Якби мене не зрадили…»

«Хтось доповів» — так сказав Гота. Згадуючи, вона починала лютувати і нічого не могла вдіяти. Аріана вчепилася за свою лють, підкинула у багаття, що палало в серці. Краще вже лють, ніж сльози, ніж сум, ніж провина. Хтось доповів — хтось із тих, кому вона довірилася. І з-за цього загинув Арис Дубосерд. Його вбила не лише сокира сотника, але й шепіт зрадника. Кров, що стікала обличчям Мирцели — то була теж справа рук зрадника. Хтось доповів — хтось із тих, кого вона любила. І то була найгірша рана з усіх.

У ногах ліжка знайшлася кедрова скриня, повна її одягу. Аріана скинула з себе брудне з дороги вбрання, у якому спала, і вдягла найзвабливіше, що змогла знайти — пасма шовку, які все прикривали, але нічого не приховували. Хай великий князь Доран вважає її дитиною, але ж не буде вона вдягатися так, наче й справді ще дитина. Аріана знала, що таке вбрання збентежить її батька, коли той прийде докоряти їй за втечу з Мирцелою. І розраховувала саме на це. «Якщо вже я муситиму плазувати і лити сльози, хай він теж почувається ніяково.»

Вона чекала на батька того ж дня, та коли двері нарешті прочинилися, челядь принесла обід.

— Коли я побачу батька? — запитала Аріана, та ніхто не відповів.

Їй подали козеня, засмажене з медом і лимоном, а до нього — завиванці з виноградного листя, начинка яких складалася з родзинок, цибулі, грибів та вогняних драконоперців.

— Я не голодна! — заперечила Аріана. Її друзі на шляху до Сірої Скрути, напевне, харчуються сухарями та солониною. — Заберіть оце і приведіть мені великого князя Дорана!

Але їжу вони залишили, а батька не привели. За якусь годину голод послабив її рішучість; Аріана сіла та попоїла. Коли ж їжі не стало — не стало і чого робити. Аріана обійшла свою вежу раз, двічі, тричі, потім ще тричі по три рази. Тоді присіла до столика для циваси та ліниво посунула слона. Відтак згорнулася на лаві коло вікна і спробувала почитати книжку, але слова трохи згодом розпливлися перед очима, і Аріана зрозуміла, що знову плаче. «Арисе, любий мій, білий мій лицарю, навіщо ти так учинив? Ти мав би здатися. Я ж пробувала тобі сказати, але слова застрягли в горлі. Мій відважний дурнику, я не хотіла твоєї смерті… і Мирцелиної не хотіла… о боги ласкаві, дівчинко…»

Зрештою вона знову заповзла на перину. Світ потонув у темряві; не лишилося робити нічого, крім спати. «Хтось доповів, — подумала вона. — Хтось зрадив.» Гарин, Дрей, Плямиста Сильва були друзями її дитинства, такими ж любими і дорогими, як сестра в перших Тієна. Аріана повірити не могла, що хтось із них її зрадив… та ж тоді лишався тільки Темна Зоря. Але якщо він — зрадник, то чому звернув меча на бідолашну Мирцелу? «Він хотів її вбити, не коронувати — просто так мені й сказав у Шандра-Камені. Саме так, казав він, я напевне отримаю ту війну, якої так прагну.» Але який зиск тоді Дейнові зі зради? Якщо саме пан Герольд — хробак у яблуці, навіщо йому здіймати меча на Мирцелу?

«Хтось доповів.» А чи не міг це бути пан Арис? Чи не перемогло почуття провини в душі білого лицаря навіть його палку хіть? Невже він любив Мирцелу більше за неї і зрадив свою князівну заради своєї принцеси? А потім так засоромився скоєного, що викинув своє життя геть на Зеленокрівці, аби лише не жити спаплюженим ганьбою?

«Хтось доповів.» Ось прийде батько — тоді вона дізнається, хто саме. Проте князь Доран наступного дня не з’явився. І наступного теж. Князівні лишалося міряти кроками покій, плакати і ятрити рани. При світлі дня вона силувалася читати, але книжки, залишені в кімнаті, були на смерть нудні: старезні описи давньої історії та чужинських земель, збірки мап, сухіший за пустелю огляд дорнійського законодавства, «Семикутна зірка», «Житія верховних септонів»… і нарешті, велетенська розвідка про драконів, так майстерно написана, що вони здавалися читачеві не цікавішими за жаб. Аріана багато б віддала за примірник «Десяти тисяч кораблів» або «Коханих королеви Німерії» — аби ж зайняти чимось думки і втекти уявою з вежі хоч на годину або дві. Але таких розкошів їй не дозволили.

З лави попід вікном їй досить було одного погляду, щоб уздріти під собою велику баню з золота і кольорового скла, звідки правив своїм господарством її батько. «Невдовзі він мене прикличе» — казала собі Аріана щоразу, як її бачила.

Гостей до неї не пускали, тільки челядь: Борса з жорсткою щетиною на підборідді, високого і статечного Тимоха, сестер Морру та Мелею, гарненьку невеличку Кедру, стару Беландру, що служила покоївкою ще матері Аріани. Слуги приносили страви, міняли постіль, випорожнювали горщик з-під нужника, та жоден нічого не казав. Коли Аріана хотіла ще вина, його приносив Тимох. Коли вона бажала улюбленої їжі — смокв, оливок чи перцю, натоптаного сиром — варто було сказати Беландрі, і все миттю з’являлося. Морра та Мелея забирали брудний одяг і повертали його чистим та свіжим. Щодвадні їй робили купіль; мала сором’язлива Кедра терла милом спину і допомагала розчесати волосся.

Але крім служби, ніхто не мав для Аріани ані слова, жоден не зізволив хоч прохопитися про те, що відбувалося за стінами її в’язниці з пісковичного каменю.

— Чи спіймали Темну Зорю? — запитала вона Борса одного дня. — Чи ще полюють?

Слуга відвернувся спиною і пішов геть.

— Ти оглух? — визвірилася на нього