Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Меггу та Елінору, — вирішила Серсея, — але не Аллу.

Дрібні подробиці робили всю оповідку вірогіднішою.

— Алла завжди сиділа, плакала і благала інших припинити грішити.

— То лише Меггу та Елінору? Або і Маргерію?

— Авжеж Маргерію. Саме вона все почала.

Серсея розповіла йому свій задум від початку до кінця. Поки Озней слухав, розуміння потроху наповзало йому на обличчя. Щойно королева скінчила, він мовив:

— Коли їй зітнуть голову, хочу отримати від неї той поцілунок, якого досі не дочекався.

— Цілуватимете, скільки схочете.

— А тоді на Стіну?

— Лише ненадовго. Томен — добросердий король.

Озней пошкріб собі щоку з рубцями.

— Зазвичай, коли я брешу про якусь жінку, то це вона розповідає, що я її… ну той… а я кажу, що ні. А тут така справа… мушу збрехати не комусь, а верховному септонові! Хіба за таке не потрапляють до пекла? Аж до найглибшого?

Королева широко розкрила очі. Останнє, чого вона чекала від Кіптюга, була раптова побожність.

— Ви відмовляєте мені в покорі?!

— Ні. — Озней торкнувся її золотого волосся. — Річ у тім, що найкраща брехня, вона має в собі часточку правди… для присмаку, так би мовити. Ви ж хочете, щоб я розказав, як уграв королеву…

Вона трохи не загилила йому ляпаса. Трохи. Але вже зайшла надто далеко, і надто багато поставила на кін. «Все, що я роблю, робиться заради Томена.» Вона повернула голову, вхопила руку пана Ознея у свої та поцілувала йому пальці. Вони були грубі, шорсткі, вкриті мозолями від меча. «Роберт мав такі самі» — подумала вона.

Серсея закинула йому руки на шию.

— Не хочу робити з тебе брехуна, — прошепотіла вона низьким звабливим голосом. — Дай мені годину і приходь до моєї опочивальні.

— Я вже надто зачекався.

Він просунув пальці під стан її сукні, смикнув, і шовк тріснув так гучно, що Серсея злякалася, чи не почула половина Червоного Дитинця.

— Решту теж знімай, поки я не розірвав, — мовив він. — А корону залиш. Мені до смаку, коли на тобі корона.

Діва у вежі

В’язниця її була зручною і необтяжливою. Аріана шукала у цьому розради. Справді, чого б це батько так дбав про її вигоди, якби готував для неї зрадницьку смерть? «Він не бажає мені смерті, — повторювала вона собі сто разів. — Батько не має в серці такої жорстокості до мене. Я його кров, його пагін, його спадкоємиця, єдина донька.» Якщо буде треба, вона кинеться під колеса його крісла, визнає провину і благатиме пробачення. І плакатиме. Коли він побачить сльози на її обличчі, то все пробачить.

Але чи пробачить вона собі — цього князівна певна не була.

— Арео, — благала вона свого полонителя під час довгої сухої подорожі від Зеленокрівці назад до Сонцеспису, — повір, я ніколи не бажала дівчинці зла. Ти маєш мені вірити!

Гота нічого не відповідав, лише бурчав щось під ніс. Аріана відчувала його гнів. Адже Темна Зоря — найнебезпечніший з купки змовників — спромігся утекти. Він перегнав усіх переслідувачів і зник у глибокій пустелі, несучи кров на клинку.

— Ти знаєш мене, сотнику, — казала Аріана, поки котилися версти. — Змалку знаєш. Завжди захищав мене, як матінку, коли приїхав разом з нею з Пана Великого Норвосу служити їй щитом, берегти у чужій землі. Тепер ти потрібен мені. Твоя допомога. Я ніколи не хотіла…

— Що ви хотіли, вже не важить, маленька князівно, — відповідав Арео Гота. — Важить лише те, що ви зробили.

Його обличчя і постава були незворушно-кам’яні.

— Вибачте мені. Великому князеві наказувати, Готі — коритися.

Аріана чекала, що її приведуть перед високий батьків престол під банею олив’яного скла у Башті Сонця. Але натомість Гота доправив її до Спис-Башти і доручив турботам батькового підстолія Рікассо та пана Манфрея Мартела, каштеляна.

— Князівно, — казав Рікассо, — даруйте старому сліпому за те, що він не дертиметься з вами аж туди. Ці ноги вже не витримають стільки сходинок. Вам приготували покої. Пан Манфрей супроводить вас, і далі ви чекатимете на ласку великого князя.

— Радше скажіть, на неласку великого князя. А чи моїх друзів теж тут замкнуть?

Аріану відділили від Гарина, Дрея та інших бранців, і Гота відмовлявся казати, що з ними зроблять.

— Це вирішувати великому князеві, — нічого іншого вона від сотника не дочекалася.

Пан Манфрей пролив трохи більше світла.

— Їх повезли до Накоту, а звідти кораблем доправлять до Сірої Скрути — чекати, доки великий князь Доран не вирішить їх долю.

Сіра Скрута — то був старий сипкий замок, що стовбичив на скелястому острівці у Дорнійському морі та слугував в’язницею найницішим злочинцям, куди їх відсилали догнивати останні дні життя.

— То панотець хочуть їхньої смерті? — скрикнула Аріана, відмовляючись вірити. — Але ж усе вчинене ними було з любові до мене! Якщо батько прагнуть крові, хай візьмуть мою!

— Ваша воля, князівно.

— Я хочу побалакати з батьком!

— Великий князь знають.

Пан Манфрей узяв її попід руку і повів угору сходами — вище й вище, доки подих не здушило у грудях. Спис-Башта мала заввишки півтори сотні стоп; Аріанина келія розташувалася майже нагорі. Аріана пильно роздивлялася кожні двері, які проминала, питаючи себе, чи не тут замкнено одну з Піщаних Змійок.

Коли її власні двері зачинили і замкнули, Аріана заходилася досліджувати нове помешкання. Її в’язниця була велика, простора, добре провітрена, і вигод їй не бракувало. На підлозі розкинулися мирійські килими, на столі стояло червоне вино, лежали книжки. В одному кутку знайшовся візерунчастий столик для циваси з фігурами оніксу та слонової кістки, хоча грати їй не було з ким, навіть якби і закортіло. Мала вона і перину для спання, і нужник з мармуровим сидінням, прибраний запашними травами.

Огляд з височіні відкривався неймовірний. Одне вікно визирало на схід, мовби зустрічало вранішнє сонце над морем. Інші дозволяли роздивитися згори Башту Сонця, а за нею — Звивисті Мури та Потрійну Браму.

Дослідження забрало менше часу, ніж ушнурувати пару сандалів. Та принаймні хоч ненадовго допомогло стримати сльози. Аріана знайшла балійку, глек прохолодної води, і вмила обличчя та руки. Проте скільки не шкрябай, а душу від горя не відмиєш. «Арисе, — думала вона, — мій білий лицарю.» Очі налилися слізьми… і раптом вона заплакала,