Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Глава 41

З Керпана я вшився на хвилі загальної ейфорії — ми перемогли. Те, що в центральних газетах промайнуло парою рядків як «інцидент коло острова Ортау», армійські алхіміки святкували три дні.

Я спеціально роздобув оригінали доповідей з передової: спроба бойових магів використовувати літературну мову — це так щемливо. Напевне, вперше за багато років вони були в захваті від нової амуніції. Ще б пак! Під дією наших амулетів бійці виглядали так, що ніяких проклять не потрібно — вороги самі зі страху повмирають. Незадоволеним залишився лише командир: затичка в роті заважала йому говорити, а підлеглі дружно робили вигляд, що нічого не розуміють. А от цікаво, що б вони сказали про балахон з хоботом?

Алхіміки Керпана вітали одне одного з успіхом і робили плани на майбутнє, а для мене настала пора свої плани реалізувати.

На той момент, як са-оріотці завдали собі труду наступити на турботливо підготовлені для них граблі, я встиг переробити купу справ. По-перше, уточнив місцезнаходження Макса. Шерех змилостивився і вказав мені напрямок на мою втрату (відстань чи точка на карті — це було вище його сил). Мене такий підхід не влаштовував, я вициганив у кураторів детальну карту Інгерніки і компас і спробував вичислити пропажу методом тріангуляції. Пару днів бродив територією, залазячи в чагарі і смітники, лаявся з пильними вартовими, але в результаті вияснив, що мій зомбі вирушив далеко на південь, чи не до самого Південного Узбережжя. Як Макса туди занесло, залишалося таємницею, а про то, чим він там займається, я навіть думати не хотів.

До такої ризикованої поїздки треба було добре приготуватися: Південне Узбережжя — це інший регіон, чужа територія, якщо мене там схоплять за одне місце, Ларкес не допоможе, скорше, зашкодить. В тих краях верховодить капосний дідуган, пан Аксель, який зненавидів мене з першого погляду. (А я ж йому так допоміг!) Класичні чорні маги, взагалі, на хороше ставлення не здатні, якщо ти умудрився привернути їх увагу, значить, не пощастило, а вміння висунутися у нас сімейне. Який висновок? Треба бути готовим до всього….

В ідеалі варто було зганяти в Суессон за моїми големами і колекцією порошків, але зробити це непомітно було нереально. Я далекий від думки, що Чудесники сидять і чатують мою могилу, але чутки про воскреслого чорного мага розійдуться, і пропустити їх буде непросто. І якого дідька тоді було так мудрувати з тим усім? Керпанським лабораторіям належалося компенсувати завдану мені шкоду. Я запустив руки в місцеві запаси і натягав собі таку кількість цінних інґредієнтів, якої пересічному чистильнику вистачило би на два роки. Проти нецільового використання казенного майна ніхто не заперечував. Окрім цього, робота на уряд принесла мені ще сотню тисяч крон і три комплекти документів на різні імена в якості премії (Ларкесовими стараннями). Оригінал, варто думати, старший координатор реквізував у Суессоні, а два дублікати на нікому невідомих чорного і білого зробив сам. Мені слід сприймати це як визнання мого таланту актора, чи як витончену образу? Подумавши, я вирішив подорожувати під власним іменем, а двозначний подарунок заховав на дно місткого саквояжа — єдиного предмета багажу, який у мене був. Шкода, звичайно, ламати хорошу гру, але там, куди я прямую, ігнорувати закон ризиковано.

Залишалося позбутися чаплі зі служби підтримки, яка вперто волочилася за мною по п’ятах. Так, знаю, це проти правил, але хай спочатку доженуть і ці самі правила зачитають (під підпис). Раптом, я тупий? Якщо хлопчина — мій особистий куратор, нас треба було відрекомендувати одне одному офіційно. Напиватися цей похмурий тип не бажав, ковтати заправлений проносним чай теж. Я був готовий застосувати грубу силу, коли доля посміхнулася мені: виявилося, що в лабораторіях вищого захисту є два виходи, причому від одного з них не видно другого. Далі все пройшло тривіально. Захмелілий директор підписав прохання про відставку, нерозбірливо написане на чвертці листка під формат запиту на матеріали. Прохання лягло на стіл секретарці за п’ять хвилин до кінця робочого дня, куратор залишився сидіти на лавиці під лабораторією, а я поїхав не прощаючись і з мінімумом речей: свідки звершення кровної помсти мені були ні до чого.

Нічний потяг підібрав мене на безіменному полустанку і повіз на південь. На відміну від трансконтинентального експресу, йому на це знадобилося не чотири дні, а цілий тиждень. Що і на краще: потрібно було підлікувати нерви і позбавитися нездорових звичок (коли чорний маг посміхається зустрічним перехожим, від нього сахаються в боки і можуть впасти).

Побитий життям паровоз впевнено протягнув потяг обжитими районами північного заходу, зачепив крайчик Вендела і рішуче посунув через Полісант, де зупинки траплялися набагато рідше — сходити з поїзда тут було нíкуди, а сідати на нього — нíкому. Власне, після Михандрова зупинка була лише одна, і то вимушена — провідникам треба було оглянути колісні пари. Поки назовні перекликалися голоси і дзвеніли молоточки, упали сутінки, і над плоскими горбами засвітилася барвиста заграва. Востаннє я щось подібне бачив у Краухарді, але у нас така ілюмінація відносно безневинна, а тут вона змушувала провідників нервово оглядатися і спішити, хоча полустанок на вигляд нагадував фортецю. В цій частині Полісанту час від часу ставалося дивне, наприклад, якогось дня могла зникнути вся вода, або посеред літа вдаряв мороз мінус двадцять. (Свідків більш екзотичних ситуацій просто не лишалося серед живих.) Офіційно цей бардак вважався артефактом погодної магії Білого Халака, але, як на мене, крутіше лише збройне прокляття. Якщо уявити, що тут ставалося тисячу років тому, стає незрозуміло, чому про Біле князівство, взагалі, хоч хтось пам’ятає. Пройшли століття, але селитися південніше Сліпої річки досі не прийнято.

Десь і тут базувалися чистильники південно-західного регіону (як завірив нас колись Горчак, неймовірно круті), але жорстко контролювати ситуацію з Потойбічним на такій території НЗАМПІС все-одно не міг, а знайомитися з місцевими жахіттями у нормальних людей не