Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Як... як вона? — запитав я.
— Струс мозку, — відповів Мандор. — І праве око ушкоджене.
Рендом повернувся до нас. Хай що хотів мені сказати, слова ці завмерли на губах, коли він зрозумів, хто стоїть поруч зі мною.
— Дворкіне! — промовив Рендом. — Вік тебе не бачив! Навіть не знав, чи ти ще живий. Ти... в порядку?
Коротун пирхнув.
— Зрозуміло, що ти маєш на увазі. Я при своєму розумі. А тепер хотів би поглянути на цю леді...
— Прошу, — відповів Рендом, посуваючись.
— Мерліне, — звернувся до мене Дворкін, — подивися, чи можеш ти відшукати цю свою штуку, Колесо-Привид, і спитай його, чи він готовий повернути артефакт, який опинився у нього.
— Зрозумів, — відповів я та поліз по свої Козирі.
Минали секунди за секундами, а я все ще намагався дістатися Привада.
— Я вже якийсь час відчуваю твої наміри, Татку.
— Добре, а тепер скажи: Самоцвіт у тебе?
— Так, я щойно покінчив із ним.
— Покінчив?
— Покінчив з його утилізацією.
— Як саме ти його... утилізував?
— Із твоїх слів я зрозумів, що, пропустивши крізь нього свою свідомість, ти отримав певний захист від Лабіринту. Я подумав, чи не спрацює це аналогічним чином для такого ідеально синтезованого створіння, як я.
— Гарний термін: «ідеально синтезоване». Звідки ти його взяв?
— Це новотвір. Я сам його придумав, коли підшукував найвдаліше визначення.
— Боюся, що Камінь тебе не прийняв.
— Навпаки.
— Отакої! То ти пройшов увесь шлях крізь Камінь?
— Так.
— І як це на тебе вплинуло?
— Важко оцінити. Моє сприйняття змінилося. Не можу сказати, як саме. Але стало гострішим, це точно.
— Дивовижно! І тепер ти здатний перенести свою свідомість у Камінь дистанційно?
— Так.
— Коли з теперішніми неприємностями буде покінчено, я залюбки тебе протестую.
— Мені й самому цікаво знати, що змінилося...
— Але наразі цей Камінь потрібний тут.
— Уже несу.
Повітря переді мною замерехтіло. Колесо-Привид з’явився у вигляді срібного віночка зі Судним Каменем у центрі. Я підставив долоню, і він опустився на неї. Я передав Камінь Дворкіну, а той прийняв його, навіть не подивившись на мене. Я поглянув на обличчя Корал і хутко відвів очі: на це краще було не дивитися.
Я повернувся до Привида.
— Де Найда? — запитав його.
— Точно не скажу, — відповів той. — Вона попросила мене залишити її саму... поблизу кришталевої печери... після того, як я забрав у неї Камінь.
— І що вона робила?
— Плакала.
— Чому?
— Гадаю, через те, що обидві місії її життя закінчилися крахом. Вона була приречена захищати тебе, якщо тільки якийсь неймовірний випадок не дозволить їй заволодіти Каменем. Це звільнило б Найду від першої повинності. Й так, справді, сталось. Але я позбавив її Каменя. Тепер вона не має жодного зобов’язання.
— Я гадав, Найда мала б радіти, що нарешті вільна. Жодне з цих завдань вона не обирала вільно. Тепер може повернутися до тих справ, які вільні демони ведуть за Ободом.
— Це не зовсім так, Татку.
— А як?
— Вона, схоже, застрягла у цьому тілі. Здається, не може просто взяти й відкинути його, як робила це з іншими, які використовувала. Це якось пов’язано з відсутністю попереднього володаря цього тіла.
— А-а-а... Але ж Найда може, скажімо, знищити його та звільнитися у такий спосіб?
— Я радив їй так зробити, але вона не впевнена, що з цього вийде. Це може вбити її саму разом із тілом, якщо між ними є такий зв’язок.
— Отже, вона і зараз десь поблизу печери?
— Ні. Вона зберігає свою силу ти’їґи, а це робить її, певною мірою, магічною істотою. Гадаю, вона полишила печеру й помандрувала кудись Тінями, поки я експериментував там із Каменем.
— А чому ти обрав саме печеру?
— Хіба ти не її обирав для своїх таємних справ?
— Ну, так. Але тоді яким чином я зміг сконтактувати з тобою через Козир?
— На той момент я вже закінчив експеримент і покинув печеру. До речі, я саме шукав ти’їґу, коли ти мене покликав.
— Тобі варто пошукати її ще.
— Навіщо?
— Бо я перед нею у боргу за минуле, хай навіть моя мати нацькувала її стерегти мене.
— Зрозумів. Шукатиму. Хоча й не знаю, чи вдасться мені розшукати її. Магічні істоти зазвичай не залишають таких помітних слідів, як земні.
— Але ти спробуй у будь-якому разі. Мені хотілося б знати, куди вона попрямувала і чи не можу я щось для неї зробити. Може, твої нові здібності стануть тобі в пригоді.
— Побачимо, — мовив Привид, замиготів та зник.
Усе це мене підкосило. Уявив реакцію Оркуза... Одну доньку поранено, другою заволодів демон, який ще й подався мандрувати Тінями. Я підійшов до ліжка, обперся об спинку стільця, на якому сидів Мандор. Лівою, здорового, рукою він потиснув мені руку вище ліктя.
— Невже ти навчився ремесла костоправа в тій Тіні, у якій тинявся? — спитав мене.
— Боюся, що ні.
— Шкода, — протягнув Мандор. — Тоді мені залишається чекати своєї черги.
— Можемо перенести тебе крізь Козирі кудись, де цьому дадуть раду, — сказав я і поліз по колоду.
— Ні, — відмовився він. — Не хочу пропустити подій, що відбуваються тут.
Під час нашої з ним розмови я помітив, що Рендом поринув у напружене спілкування за допомогою Козирів. Віалла стояла неподалік, наче затуляючи його від пролому в стіні й того, що може звідти з’явитися. Дворкін тим часом щось чаклував над обличчям Корал, але його спина не давала змоги побачити, що саме він робить.
— Мандоре, — мовив я, — ти знав, що моя мати приставила ти’їґу наглядати за мною?
— Так, — відповів той. — Вона сказала мені про це, коли ти вийшов із кімнати. Закляття не дозволяло їй розповісти про це тобі.
— Вона мала лише захищати мене чи ще й шпигувати за мною?
— Цього
